Двірника знали всі. Він пам’ятав, хто залишав пакети повз контейнер, хто дряпав чужі двері візком, хто не вітався, проходячи повз. За порядком він стежив не тільки мітлою, а й поглядом, від якого багатьом ставало ніяково.
Сьогодні на дядькові Степані був новий яскраво-жовтий сигнальний жилет із широкими світловідбивними смугами. Під ним виднілася темна робоча куртка, на голові сидів формений кашкет з емблемою управляючої служби. Здалеку, особливо в сірому ранковому світлі й крізь гілки бузку, його силует справді міг нагадати суворого дорожнього інспектора: жилет, кашкет, упевнена постава, довга мітла в руці замість жезла.
Олеся усміхнулася. Усмішка вийшла недобра, але дуже спокійна. Пазл склався сам собою…
Вона швидко підійшла до двірника, намагаючись не потрапити Назарові на очі.
— Дядьку Степане, доброго ранку.
Він перестав мести, сперся на держак і примружився.
— І тобі доброго, Олесенько. А ти чого без машини? Он твій наречений на твоєму ж кросовері танці влаштував.
— Саме про нього й розмова, — сказала вона, виймаючи з гаманця велику купюру. — Справа невелика, але артистична.
Очі Степана пожвавилися. Він не потягнувся за грошима одразу, тільки кашлянув і з гідністю зауважив:
— Одразу попереджаю: у злочини мене не втягувати. Я людина офіційна, у штаті управляючої служби числюся.
Олеся нахилилася ближче й коротко розповіла все: як Назар забрав ключі, як посадив матір, як виставив її саму до автобуса, ніби це не її автомобіль і не її ранкові справи…
