— Мені потрібно, щоб він зрозумів, де закінчуються його фантазії, — закінчила Олеся. — І щоб ключі повернулися до мене. Просто зараз.
Степан слухав уважно. З кожною фразою його обличчя дедалі ширше розпливалося в усмішці. Він любив порядок, але ще більше любив справедливість, особливо якщо вона вимагала невеличкої театральної сцени. Назара він недолюблював давно: той кидав недопалки повз урну, паркувався абияк і проходив повз двірника так, ніби перед ним не людина, а елемент міського пейзажу.
— Значить, на твоїй машині пана із себе вдає? — протягнув Степан. — Маму катає, а хазяйку пішки відправляє?
Він спритно сховав купюру у внутрішню кишеню.
— Гаразд. Зараз проведемо виховну бесіду. Ти стань за будкою, звідти все побачиш, а я його так зустріну, що він свої колеса по іменах забуде…
Олеся перебігла до цегляної трансформаторної будки й причаїлася біля рогу. Тим часом Назар, червоний, спітнілий і злий, усе-таки впорався з маневром. Після кількох ривків, лайки й відчайдушного крутіння кермом він сяк-так втиснув кросовер у вільну кишеню між припаркованою машиною сусідки та контейнерами. Хлібний фургон поважно проплив повз, залишивши по собі запах теплої випічки й сизий слід вихлопу.
Свобода виявилася оманливо близькою. Назар витер лоба рукавом, увімкнув передачу й рвонув до арки надто різко, ніби хотів вискочити з двору раніше, ніж його знову хтось принизить. Мирослава Іванівна щось говорила йому з пасажирського сидіння, але він уже майже не чув. Нерви були натягнуті, затримка бісила, а думка про те, що Олеся зараз могла б спокійно їхати на його місці, тільки підливала олії у вогонь…
