Двір біля їхнього будинку був справжнім випробуванням для будь-якого водія. Вузькі проїзди, машини, поставлені у два, а місцями й у три ряди, саморобні клумби, старі шини навколо дерев, бордюри, що стирчали, і вічні калюжі біля виїзду. Розминутися там двом легковикам вдавалося тільки за взаємної ввічливості, якої вранці зазвичай ні в кого не залишалося.
Назар за кермом ніколи не відзначався спокоєм. Він керував машиною нервово: то надто різко тиснув на газ, то лякався власного маневру, то крутив кермо зайвий раз, ніби від кількості рухів залежав успіх. Олеся чудово знала цю манеру і тому, сховавшись біля баків, мимоволі всміхнулася. Шоу почалося майже одразу.
Кросовер смикнувся, важко викотився з паркувального місця й клюнув носом. Мирослава Іванівна всередині хитнулася вперед і назад, як іграшка на пружині…
Але справжній затор чекав на них біля арки. З боку виїзду повільно вповз хлібний фургон, старий, шумний, із сизим вихлопом і деренчливим глушником. Він зайняв саме той вузький прохід, яким Назар збирався вибиратися на вулицю.
Назар різко загальмував. Фургон теж зупинився. Між машинами залишалося кілька метрів. Ліворуч здіймався високий бордюр і залізна огорожа дитячого майданчика, праворуч щільною стіною стояли сусідські автомобілі. Вибору, по суті, не було: комусь доведеться здавати назад.
Водій фургона, кремезний чоловік у потертій куртці, явно не збирався поступатися. Він заглушив мотор, дістав термокружку й спокійно відпив, дивлячись на Назара крізь скло з таким виглядом, ніби ранковий двір створений спеціально для неквапливого чаювання…
