Після того конфлікту вона більше не з’являлася. Зателефонувала тільки раз, поговорила з Софійкою холодно, привітала з днем народження формально. Дмитро не бачив сенсу запрошувати її на весілля, знаючи, що вона буде проти.
Софійка теж не наполягала, сказавши, що бабуся далеко і їй незручно приїжджати. Мар’яна купила просту білу сукню, скромну, елегантну. Не хотіла нічого пишного, казала, що в її віці це смішно.
Але Дмитро наполіг, щоб вона почувалася нареченою, красивою і щасливою. Софійка була подружкою нареченої, одягла світло-рожеву сукню, виглядала як принцеса. Церемонія пройшла на березі озера, під старим дубом.
Приїхав служитель РАЦСу. Вони обмінялися обручками, присягнули у вірності. Дмитро надів Мар’яні на палець золоту обручку з невеликим діамантом.
Вона йому. Просту золоту обручку. Поцілувалися під оплески гостей.
Софійка кидала пелюстки троянд, сміялася, була щаслива. Накрили столи на веранді будинку, Галина Степанівна з помічницями приготувала святковий обід. Їли, пили, говорили тости, бажали молодятам довгих років життя, любові, розуміння.
Борис Степанович увімкнув музику, танцювали. Дмитро танцював з Мар’яною, потім з Софійкою. Мар’яна танцювала з друзями Дмитра, сміялася, відчувала легкість.
Увечері, коли гості роз’їхалися, вони залишилися втрьох. Сиділи на веранді, дивилися на зірки. «Тепер ми справжня сім’я», сказала Софійка, позіхаючи.
«Так, сонечко, справжня», підтвердив Дмитро. Мар’яна дивилася на них, на свого чоловіка, на свою доньку і розуміла, що знайшла дім. Справжній дім, де її люблять і де вона потрібна.
Осінь прийшла непомітно. Вересень був теплим, золотим. Софійка пішла в п’ятий клас.
З’явилися нові предмети, нові вчителі. Вона вчилася добре, подружилася ще з кількома дівчатками, стала впевненішою в собі. Психолог завершив терапію, сказавши, що дівчинка впоралася з травмою напрочуд добре, що сім’я дала їй ту підтримку, яка була потрібна.
Мар’яна офіційно стала Мар’яною Коваленко. Оформили документи на усиновлення Софійки, щоб Мар’яна мала всі батьківські права. Софійка сама попросила про це, сказавши, що хоче, щоб Мар’яна була її мамою, не тільки по факту, але й по паперах.
Процес пройшов швидко, враховуючи, що Дмитро був біологічним батьком і давав повну згоду. Дім ожив остаточно. Тепер це було місце, де чувся сміх, розмови, музика, де пахло пирогами, які Мар’яна пекла на вихідних, де Дмитро перестав ховатися в кабінеті, а проводив час з сім’єю, де Софійка росла щасливою дитиною, улюбленою і захищеною.
Галина Степанівна помітила, що її роль у домі змінилася. Тепер Мар’яна була господинею, а вона економкою в прямому сенсі. Але це не викликало образи.
Навпаки, вона раділа, що дім повернувся до життя, що Дмитро Олегович знову посміхається, що Софійка здорова і щаслива. Одного жовтневого вечора, коли Софійка робила уроки нагорі, а Дмитро затримався на зустрічі, Галина Степанівна зайшла на кухню, де Мар’яна готувала вечерю. — Мар’яно, можна з вами поговорити? — Звісно, Галино Степанівно.
— Сідайте, чай є свіжий. Вони сіли за стіл, економка помовчала, потім сказала. — Я хочу сказати дякую за те, що ви зробили для цієї сім’ї.
Коли ви приїхали в березні, я не вірила, що щось зміниться. Думала, ви поїдете через тиждень, як усі інші. Але ви залишилися, врятували Софійку, врятували Дмитра Олеговича, повернули цьому дому життя.
Мар’яна взяла її за руку. Я не рятувала нікого спеціально, просто була поруч, коли було потрібно. Цього вистачило.
Ви хороша людина, Мар’яно, і я рада, що ви тут. Я теж рада, вдячна долі, що привела мене сюди. Вони сиділи мовчки, попиваючи чай, дві жінки різних поколінь, яких об’єднала любов до однієї сім’ї.
Грудень приніс сніг і святковий настрій. Мар’яна з Софійкою прикрашали дім до Нового року. Ставили ялинку у вітальні, вішали гірлянди, розставляли свічки.
Дмитро допомагав, діставав коробки з іграшками з горища. Розповідав історії, як вони з Наталею купували кожну іграшку, де і коли. Мар’яна слухала, не ревнуючи, не ображаючись.
Розуміла, що Наталя назавжди залишиться частиною історії цієї сім’ї. І це правильно. Софійка теж слухала.
Згадувала маму, посміхалася крізь сльози. Повісили на ялинку фотографію Наталі в маленькій рамці, як ангела, який дивиться на них з висоти. «Мама буде з нами зустрічати Новий рік», сказала Софійка.
«Нехай дивиться, які ми щасливі». Мар’яна обняла її. Відчула, як пишається цією дівчинкою, яка навчилася жити з втратою, не забуваючи, але й не руйнуючись.
31 грудня вони сиділи за святковим столом в п’ятьох. Дмитро, Мар’яна, Софійка, Галина Степанівна і Борис Степанович, якого теж покликали відзначати. На столі були салати, гарячі пироги, торт.
Дмитро відкрив шампанське. Налив усім, крім Софійки, їй сік. Підняли келихи.
«За нашу сім’ю», сказав Дмитро. «За те, що ми разом». «За минуле, яке навчило нас цінувати сьогодення».
«За майбутнє, яке ми побудуємо разом». «За сім’ю», підтримали всі. Випили, почали їсти.
Розмовляли, сміялися, згадували минулий рік. Софійка розповідала смішні історії зі школи. Галина Степанівна ділилася спогадами про старі часи, коли тільки починала працювати в будинку.
Борис Степанович розповідав анекдоти. Опівночі вийшли у двір, запустили феєрверки. Небо розцвіло яскравими вогнями.
Софійка плескала в долоні, кричала від захвату. Дмитро обійняв Мар’яну, поцілував під звуки салютів. «З Новим роком, кохана!» «З Новим роком, рідний!» Софійка підбігла, обійняла їх обох.
«З Новим роком, мамо, тату!» Мар’яна розплакалася від щастя, почувши слово «мама» з вуст Софійки. Це був найкращий подарунок. Зима пройшла спокійно, в сімейному затишку.
Весна прийшла рано, в березні вже танув сніг, текли струмки. Минув рівно рік з того дня, як Мар’яна вперше переступила поріг цього будинку. Вони відзначили цю дату тихо, за домашньою вечерею, згадуючи, як все починалося.
«Пам’ятаєш, як я боялася тебе, коли ти перший раз зайшла в мою кімнату?» сказала Софійка. «Пам’ятаю. Ти дивилася у вікно і не реагувала ні на що.
Мені здавалося, що якщо я не буду їсти, час зупиниться, і мама якимось чином повернеться. А тепер, запитала Мар’яна м’яко, тепер я розумію, що мама не повернеться, але вона завжди зі мною, в пам’яті. І я не одна, у мене є тато і є ти.
Я щаслива, правда». Дмитро дивився на доньку з гордістю і любов’ю. «Ти стала такою дорослою, Софійко, тому що ви допомогли мені вирости».
У квітні Мар’яна відчула нездужання, нудота вранці, слабкість, дивні відчуття в тілі. Спочатку подумала, що застудилася, але симптоми не були схожі на застуду. Галина Степанівна помітила, порадила сходити до лікаря.
Мар’яна записалася, пройшла обстеження. Коли лікар повідомила результати, Мар’яна не повірила спочатку. Сиділа в кабінеті, дивилася на доктора широко розплющеними очима.
«Ви впевнені?» «Абсолютно». «Ви вагітні. Приблизно вісім тижнів».
Мар’яна вийшла з клініки в шоці. Їй було 48 років. Вона думала, що час народжувати давно минув.
З чоловіком Тарасом у них не було дітей, хоча обидва хотіли. Просто не виходило. А тепер у цьому віці з новим чоловіком несподівано сталося.
Вона не знала, як відреагує Дмитро. Боялася, що він не захоче дитину, що це занадто багато, що Софійці достатньо. Весь день ходила як уві сні, вирішуючи, як сказати.
Увечері, коли Софійка лягла спати, набралася сміливості. «Дмитре, нам потрібно поговорити». Він відклав газету, яку читав, подивився на неї уважно.
«Що сталося? Ти якась бліда весь день. Я була у лікаря сьогодні. Він напружився.
Щось серйозне. Залежить від того, як ти це сприймеш. Я вагітна».
Дмитро завмер, газета випала з рук. Дивився на Мар’яну, не моргаючи. «Що? Я вагітна.
Вісім тижнів». Лікар підтвердила. Він встав, підійшов до неї, взяв за руки.
«Це правда? У нас буде дитина?» «Так, якщо ти хочеш». Я розумію, що це несподівано, що, може, невчасно. Він не дав їй договорити, поцілував її міцно, потім обійняв, притиснув до себе.
«Це найкраща новина. Найкраща. Звісно, я хочу.
Мар’яно — це диво». Вона розслабилася в його обіймах, відчула полегшення. «Справді хочеш? Більше за все на світі.
У нас буде дитина наша спільна. Це неймовірно». Наступного дня вони сказали Софійці.
Дівчинка спочатку не зрозуміла, потім дійшло. Очі округлилися. «У мене буде братик чи сестричка?» «Сонечко», підтвердила Мар’яна.
«Як ти до цього ставишся?» Софійка задумалася, потім посміхнулася. «Це добре. Я завжди хотіла мати брата або сестру.
Мама обіцяла, що у нас буде ще одна дитина, але не встигла. А тепер буде. Я рада».
Вона обійняла Мар’яну, погладила її живіт, який поки що був плоским. «Привіт, малюче. Я твоя старша сестра Софійка.
Буду тебе захищати і вчити всьому». Мар’яна і Дмитро переглянулися, щасливі. Вагітність протікала нормально, без ускладнень.
Лікарі спостерігали уважно, враховуючи вік. Але все йшло добре. Живіт ріс, Мар’яна почувалася чудово.
Дмитро був турботливим, не давав їй перенапружуватися, наполіг, щоб вона не займалася важкою роботою по дому. Галина Степанівна взяла на себе більше обов’язків, кажучи, що вагітній жінці потрібно відпочивати. Софійка була в захваті, розповідала всім у школі, що у неї скоро з’явиться брат або сестра.
Малювала картинки з малюком, вигадувала імена. Дмитро зробив УЗД, дізнався стать дитини в липні. «Хлопчик», — оголосив він урочисто за вечерею.
Софійка заверещала. «Братик. У мене буде братик».
Вони обговорювали імена, перебирали варіанти. Зупинилися на імені Олександр, на честь діда Дмитра. Саша.
Почали готувати дитячу кімнату на другому поверсі, поруч з кімнатою Софійки. Пофарбували стіни в блакитний колір. Купили ліжечко, пелюшки, одяг, іграшки.
Софійка допомагала вибирати все, давала поради, була щаслива. Літо минуло в очікуванні. Мар’яна відчувала, як малюк ворушиться всередині, іноді клала руку Дмитра на живіт, щоб він теж відчув.
Він прикладав вухо, розмовляв з сином, говорив, що дуже чекає на його появу. У вересні, в середині місяця, почалися перейми. Дмитро повіз Мар’яну в клініку….
