Олена Кравцова йшла коридором офісу з відчуттям, що її ноги ледь торкаються підлоги. Серце калатало від щастя, а на обличчі застигла посмішка, яку одразу помічали колеги та посміхалися у відповідь. Вона щойно вийшла з кабінету директора, де Віктор Миколайович потис їй руку і вимовив ті самі слова, яких вона чекала три роки.
— Вітаю, Олено Сергіївно! З першого жовтня ви — керівник відділу маркетингу. Три роки наполегливої роботи, безсонних ночей над проектами, презентацій, де вона доводила свою компетентність знову і знову.
Три роки, коли її ідеї привласнювали інші, коли на нарадах її перебивали, коли здавалося, що невидиму стелю ніколи не пробити. І ось сталося. Колеги вітали її на ходу. Світлана з бухгалтерії обійняла так міцно, що Олена ледве не задихнулася.
Андрій із сусіднього відділу підморгнув і показав великий палець. Навіть Зінаїда Петрівна, вічно незадоволена секретарка, кивнула із чимось схожим на схвалення.
— Молодець, — буркнула вона.
«Заслужила». Олена глянула на годинник. Пів на п’яту. Зазвичай вона йшла не раніше сьомої, але сьогодні Віктор Миколайович сам відпустив її раніше.
— Іди відсвяткуй. Такі дні не щороку трапляються.
Вона зібрала речі, поклала в сумку папки з документами, які планувала вивчити вдома, хоча чудово розуміла, що сьогодні навряд чи до них дійдуть руки. Сьогодні хотілося просто порадіти. Зателефонувати мамі. Розповісти Сергію. Можливо, відкрити те шампанське, що стояло в холодильнику з минулого Нового року.
На вулиці було тепло. Кінець вересня видався напрочуд м’яким, майже літнім. Сонце хилилося до обрію, наставав теплий вечір. Олена зняла легкий плащ і перекинула його через руку.
Хотілося дихати на повні груди, відчувати, як повітря наповнює легені, як життя нарешті повертається до неї правильною стороною. Вона вирішила пройтися пішки. Всього двадцять хвилин, але сьогодні ця прогулянка здавалася подарунком. Повз проносилися машини, люди поспішали у своїх справах, але Олена ніби ширяла у власній бульбашці щастя.
Телефон у сумці завібрував. Повідомлення від мами: «Як справи, доню?»
Олена посміхнулася. Розповість їй увечері, обов’язково розповість. Магазин «АТБ» на розі був тим самим. Синя вивіска, автоматичні двері.
Біля входу — звична метушня. Олена вже збиралася пройти повз, коли почула гучний чоловічий голос:
— Я сказав, забирайся! Тут не їдальня для безхатьків.
Вона обернулася. Біля входу в магазин охоронець, широкоплечий чоловік у форменій куртці, грубо виштовхував на вулицю жінку з немовлям на руках.
Жінка спіткнулася об поріг, ледве втримала дитину. Охоронець штовхнув її ще раз, сильніше.
— Пішла геть. Скільки можна? Щодня одне й те саме.
Жінка не кричала, не чинила опір. Вона просто притиснула дитину до грудей і відступила на кілька кроків.
Немовля було загорнуте в якусь стару кофту, личко бліде, майже сіре. Дитина не плакала. І це було страшніше за будь-який крик. Олена завмерла. Перехожі обходили цю сцену стороною, відверталися, прискорювали крок.
Хтось похитав головою, хтось скривився, але ніхто не зупинився. Охоронець повернувся в магазин, грюкнувши дверима. Жінка залишилася стояти біля стіни, дбайливо похитуючи дитину. Олена підійшла ближче.
Жінка — молода циганка, може, років двадцяти п’яти, не більше. Смаглява шкіра, темні очі, довге чорне волосся, заплетене в косу. Одяг старий, але не брудний. На ногах пошарпані кросівки. Вона не простягала руку, не просила.
Вона просто стояла, дивлячись кудись повз Олену, і тихо гойдала немовля.
— Вам допомогти? — Олена почула власний голос ніби збоку.
Жінка перевела на неї погляд. Повільно, без емоцій. Наче оцінювала, чи варто взагалі відповідати.
— Води, — сказала вона тихо, з легким акцентом. — Дитині потрібна вода.
Голос був спокійний, стомлений. Без надриву, без благання. Просто констатація факту. Олена кивнула і швидко зайшла в магазин.
Охоронець провів її недобрим поглядом, але промовчав. Вона взяла пляшку дитячої води, молоко, пачку печива, дитяче харчування в пачці та в баночці, банани. На касі дівчина пробивала товари механічно, не дивлячись на неї. Триста гривень.
Олена простягла картку, взяла пакет і вийшла. Жінка стояла там же. Олена підійшла і простягла їй покупки.
— Візьміть. Для дитини.
Потім Олена відкрила сумочку, дістала гаманець і витягла звідти купюру в п’ятсот гривень, простягнула її дівчині. Циганка подивилася на пакет, взяла купюру, потім глянула на Олену. Довгий, важкий погляд. Потім тихо промовила:
— Дякую. Небагато хто зупиняється.
Олена відкрила було рота, щоб відповісти щось чергове на кшталт «нема за що» або «все буде добре», але жінка раптом зробила крок ближче. Її погляд став гострим, пронизливим. Вона вдивлялася в обличчя Олени так, ніби читала щось невидиме.
— Стривай, — сказала жінка. — Не йди поки що…
