В останній день червня ворожі танкові групи прорвали оборону дивізії й швидко перерізали дороги відходу. Штаб спробував вийти з оточення вночі, розраховуючи пройти через ліси між рідкими заслонами. Полковник Горобець повів невелику групу офіцерів, зв’язківців і бійців ледь помітною стежкою. Люди йшли без світла, стримуючи подих, намагаючись не зачепити спорядженням гілки й не видати колону зайвим дзвоном.
У колоні ніхто не вимовляв зайвих слів. Навіть команди передавалися жестами або коротким шепотом, який одразу гас у листі. Кожен розумів, що навколо вже не тил і не передова у звичному сенсі, а розірваний простір, де неможливо знати, хто перебуває за найближчим поворотом. Штабні офіцери, звиклі до карт і наказів, тепер рухалися майже навпомацки, довіряючи компасу, пам’яті маршруту й удачі, яка в ті дні швидко втомлювалася допомагати.
Павло тримався ближче до середини. У руці в нього був пістолет, але палець лежав не на спуску, а вздовж скоби: у темряві випадковий постріл міг згубити всіх. Ліс здавався надто густим і надто живим. Коріння чіпляло чоботи, мокрі гілки били по обличчю, десь далеко глухо бурчала дорога, якою йшла техніка противника. Ніч не давала безпеки, вона лише приховувала небезпеку, змушуючи вгадувати її за шерехами.
Близько опівночі група вийшла до лісової дороги й майже відразу натрапила на патруль. Усе сталося так швидко, що потім неможливо було відновити порядок. Різка команда чужою мовою. Чийсь переляканий окрик. Спалахи пострілів, що розірвали темряву. Короткі черги, дзвін куль по стовбурах, крик пораненого зв’язківця. Колона розсипалася, як жменя каміння, кинута у воду.
Коваленко впав у придорожню канаву й притиснувся до сирої землі. Над ним проносилися кулі, зриваючи кору з дерев. Хтось пробіг поруч, важко дихаючи. Хтось упав зовсім близько і більше не підвівся. Павло не стріляв: цілі не було, попереду миготіли свої й чужі тіні, змішані в одному хаосі. Потім, так само раптово, як почалася, перестрілка почала стихати. Поодинокі постріли ще лунали осторонь, але основна група зникла.
Він змусив себе не підводитися надто рано. У таких сутичках виживали не найшвидші, а ті, хто вмів витерпіти зайву хвилину нерухомості. Бруд холодив щоку, в канаві пахло болотяною водою й порохом. Над ним кілька разів прошурхотіли гілки, зрізані кулями; одна впала поруч, торкнувшись плеча. Павло рахував вдихи, намагаючись відокремити звуки бою від звуків лісу. Коли страх вимагає схопитися й бігти, професійна звичка наказує лежати.
Він лежав довго, доки не переконався, що поруч більше не рухаються люди. У повітрі пахло порохом, вологою корою й свіжою землею. Коли Павло нарешті підвівся, навколо не виявилося нікого з тих, з ким він ішов. Ні полковника, ні зв’язківців, ні бійців прикриття. Лише збиті гілки, темні плями на дорозі й далекий рокіт моторів, що вже відходив кудись до шосе. Група розпалася вночі, кожен рятувався як міг, а він залишився сам, далеко за лінією фронту…
Першим бажанням було покликати своїх, хоча він одразу зрозумів усю безглуздість цього бажання. Крик міг привести лише чужих. Він зробив кілька кроків уздовж дороги, вдивляючись у темряву, але темрява відповідала порожнечею. Загін, штаб, колишній порядок — усе зникло за якісь хвилини. Павло залишився не просто сам фізично. Він опинився без зв’язку, без свідків, без безпечного пояснення, без права на помилку, у просторі, де будь-яке пояснення спершу вважатимуть брехнею…
