Світанок застав його глибоко в лісі. Сіре світло просочувалося крізь крони, і разом із ним поверталася ясність. Павло оцінював становище без жалю до себе. На ньому була форма офіцера закритого відомства, а це означало більше, ніж будь-яке зізнання. Під час обшуку її вистачило б, щоб ніхто не став розбиратися, рядовий він, штабний працівник чи людина, яка випадково опинилася не в тому місці. Форму треба було знищити. Документи — тим більше.
Під старою березою він викопав яму й сховав усе, що могло пов’язати його з попередньою посадою. Земля липла до долонь, нігті забивалися брудом, але він працював терпляче. Потім випростався, прислухався, кинув погляд на ліс і лише після цього почав перевіряти кишені. Тоді й знайшов папір, про який у метушні останніх годин майже забув.
Усередині гімнастерки лежала складена схема оборони дивізійної ділянки. На ній були позиції частин, чисельність, місця резервів, вогневі точки, слабкі проміжки на лінії оборони. Документ потрапив до нього випадково: у штабі один з офіцерів передав теку для ознайомлення, Павло машинально прибрав аркуш усередину, збираючись повернути пізніше, але почався прорив, і все змішалося. Тепер ця карта стала водночас небезпекою й єдиним доказом.
Він розумів: під час обшуку вона видасть його швидше за будь-яке посвідчення. Звичайний солдат не носить секретних штабних схем, не ховає їх біля серця і не береже чотири дні в оточенні. Такий документ неминуче викличе запитання, а запитання швидко приведуть до стіни. З іншого боку, якщо йому вдасться повернутися до своїх без документів і в чужій гімнастерці, хто повірить першому зустрічному, що він не дезертир, не провокатор, не перебіжчик? Карта могла згубити його, але могла й підтвердити, що він каже правду.
Він міг розірвати аркуш просто зараз, розтерти клапті в багнюці, кинути в струмок і тим самим полегшити собі шлях. Це було б розумно для людини, яка думає лише про власну шкуру. Але Павло звик думати інакше. Документ належав не йому. На ньому була чужа робота, чужа відповідальність, чужі втрати, нанесені на папір лініями й цифрами. Поки карта існувала, вона мала або служити своїм, або не служити нікому.
Він кілька секунд тримав папір у руках, дивлячись на акуратні лінії, на позначки олівцем, на гриф секретності. Потім знову склав схему й сховав у внутрішню кишеню. Рішення було не героїчним, а професійним: цінну інформацію не можна було кинути в лісі, а власну особистість він теж був зобов’язаний зберегти хоч на якусь опору.
Невдовзі після світанку Павло натрапив на двох загиблих бійців біля вузької стежки. Їх уже обшукали, забравши все, що становило інтерес. Він зупинився, довго слухав ліс, потім швидко зняв з одного просту гімнастерку, в іншого взяв ремінь і пілотку. Власну форму закопав під корінням поваленої сосни. Переодягаючись, він відчував дивну суху порожнечу всередині: разом із тканиною ніби знімав із себе колишнє обличчя.
Він узяв залишену гвинтівку, підсумки з набоями й флягу. Тепер для стороннього погляду це був не офіцер внутрішнього відділу, а один із незліченних бійців, які втратили свою частину в перші дні катастрофи. Бруд, утома й голод краще за будь-яку маску приховували виправку. Лише погляд міг видати його, але погляд можна було опустити. Павло повернув на схід, туди, де мала жити надія на своїх…
