Він уникав доріг. Противник тримав шосе, тракти, мости й перехрестя, а ліс прочісував ривками, залишаючи між заслонами порожні проміжки. Якщо йти повільно, не поспішати до відкритих місць, не піддаватися бажанню зрізати шлях, шанс зберігався. Перший день Павло рухався через змішаний ліс, звіряючи напрямок за сонцем і маленьким компасом, знайденим у загиблого бійця. Пив із струмків, їв сухарі з підсумка, жував ягоди, коли вдавалося знайти зарості в тіні.
Кожну годину шляху доводилося купувати уважністю. Він оминав місця, де ґрунт був прим’ятий свіжими слідами, завмирав, якщо чув тріск сухої гілки, і ніколи не виходив на просвіт, не перевіривши його кілька хвилин поглядом. Ліс не був порожнім сховком. У ньому ховалися такі самі втікачі, патрулі, поранені, перелякані місцеві, звірі, трупи, запахи диму й недавньої стрілянини. Павло йшов так, ніби сам ставав частиною цього лісу: повільніше, тихіше, нижче до землі.
Надвечір він вийшов на узлісся й побачив унизу дорогу. Нею на захід тягнулася величезна колона полонених. Люди у вицвілих гімнастерках ішли, майже не піднімаючи ніг. Одні трималися за плечі товаришів, інші брели наодинці, з порожніми обличчями. По боках рухалися ворожі конвоїри, мотоцикли, вантажівки. Пил стояв над дорогою важкою хмарою, і в цьому пилу людська колона здавалася безкінечною.
Павло лежав у траві й дивився, відчуваючи, як холоне потилиця. Він міг бути там. Один шумний крок, одна невдала зустріч із патрулем, один донос — і його б втягнули в цей потік, де людина переставала бути людиною, перетворюючись на номер для табору. Полон означав голод, хвороби, приниження, працю до повного виснаження. Для нього, якщо розкриють минулу службу, полон означав ще швидший і страшніший кінець.
У колоні траплялися зовсім молоді обличчя, майже хлопчачі, і обличчя літні, важкі, із сивою щетиною. Хтось ніс пораненого товариша під пахву, хтось тримав перед собою порожні долоні, ніби досі показував конвоїрові, що беззбройний. Ніхто не дивився в бік лісу. Не тому, що не хотів тікати, а тому що за кілька годин полону людина вже вчилася не піднімати очей. Павло відчув, як усередині піднімається злість — не гучна, а холодна, що стискає думки в тонкий дріт.
Він відповз назад, під прикриття дерев, і довго не міг підвестися. Не від страху — від ясності. Перед ним пройшла не колона чужих людей, а можливе майбутнє, яке рухалося дорогою під охороною, не озираючись. Потім він змусив себе йти далі.
На другий день сухарі закінчилися. Залишилися вода, щавель, ягоди й рідкісні пагони, які він зривав майже машинально. Шлунок бурчав так голосно, що Павло зупинявся й прислухався, чи не почує хто-небудь цей зрадливий звук. Ноги стиралися в важких чоботях. Кожна зупинка ставала небезпечною: варто було присісти на мох, і тіло починало вимагати не руху, а сну.
Надвечір другого дня слабкість стала постійною. Він ішов, ніби по глибокому снігу, хоча під ногами була літня земля. Роки підготовки, уміння терпіти біль, знання прийомів ближнього бою — усе це не давало організму калорій. М’язи ставали ватяними, пальці тремтіли. На третій день свідомість то прояснювалася, то йшла в туман. Вода з калюж різала живіт, але він пив її, бо спрага не залишала вибору.
Іноді йому здавалося, що він іде не вперед, а по колу. Одні й ті самі стовбури, одна й та сама темна хвоя, один і той самий скрип ременя на плечі. Він перевіряв напрямок знову й знову, боячись, що втома непомітно повернула його вбік. У такі хвилини Павло говорив собі короткі команди, як на заняттях: встати, крок, ще крок, слухати, не шуміти. Не думати про відстань. Не думати про їжу. Дійти до наступного дерева, потім до наступного просвіту.
Павло дедалі частіше зупинявся біля дерев і стояв, поклавши долоню на кору, поки перед очима не переставали плавати чорні плями. Щетина вкрила обличчя, гімнастерка просочилася потом, димом, лісовою сирістю. Подряпини на руках уже не боліли, бо біль у тілі став загальним і однаковим. Він перетворився на одного з тих безіменних оточенців, яких бачив у колоні, тільки ще не спійманого. Різниця трималася на впертості, на карті за пазухою і на напрямку, який він не дозволяв собі втратити.
Голод змінював не лише тіло, а й думки. Спочатку людина думає про їжу як про бажання, потім як про завдання, а далі їжа стає єдиним образом майбутнього. Павло ловив себе на тому, що згадує не обличчя, не накази й не кабінетні розмови, а скоринку хліба, запах каші, кухоль молока, який колись випив, не помічаючи. Він сердився на ці спогади й гнав їх геть, бо вони відбирали сили сильніше за ходьбу.
Уранці четвертого дня він не зміг одразу підвестися. Лежав під ялиною, дивився на нерухомі сірі гілки й розумів: без справжньої їжі не дійде. Ягоди більше не обманювали тіло. Потрібен був хліб, молоко, каша, хоч щось, що повернуло б силу ногам. Він підвівся, спираючись на гвинтівку, як на ціпок, і пішов, хитаючись. Надвечір між деревами відкрилася галявина, а за нею — маленьке село з кількома десятками хат, городами й сараями. У центрі, над колишньою будівлею місцевої управи, висів ворожий прапор…
