Коваленко нахилився до частин посвідчення, наче хотів підняти їх і прибрати з дороги. Марина різко підняла долоню.
— Не торкайтеся їх. Це речові докази. Будь-яку спробу їх сховати буде окремо внесено до матеріалів.
Він завмер і випростався. Майор Гнатюк не став ставити зайвих запитань. Підтвердивши, що група вже виїхала, він повідомив: до її прибуття Коваленко не повинен продовжувати патрулювання й зобов’язаний залишатися на місці.
Після завершення розмови над узбіччям зависла важка тиша. Спека не послабшала, але Коваленко почав тремтіти. Звична зухвалість іще раз штовхнула його вперед — тепер уже не для нападу, а задля захисту.
— Ви самі мене спровокували, — випалив він. — Чому відразу не показали посвідчення? Виходить, навмисне чекали, поки я помилюся?
Марина подивилася на нього без роздратування.
— За умовами завдання я не мала привертати увагу й розкривати свою посаду. Але навіть якби я була звичайною водійкою, це нічого не змінило б. Ви не мали права вигадувати порушення, вимагати гроші й псувати документ. Я не змушувала вас робити жодного із цих кроків. Кожне рішення ви ухвалили самі.
Він спробував заперечити, однак слова не складалися. Тепер власний учинок постав перед ним у всій повноті: Коваленко вчинив так саме тому, що судив про становище людини за вартістю машини, віком і готовністю дати відсіч, а Марину вважав слабкою та безпечною для себе.
Очікування розтягнулося майже на двадцять хвилин. Марина більше не вступала з ним у розмову. Коваленко ходив навколо патрульного автомобіля, то знімаючи кашкет, то знову надягаючи його. Кілька разів він намагався перепросити, пропонував допомогу, казав, що погарячкував, але вона мовчала.
Нарешті він нахилився до вікна напарника, Дениса. Той увесь цей час залишався за кермом і дивився просто перед собою, намагаючись не втручатися.
— Ти ж бачив, як вона мене довела, — квапливо прошепотів Коваленко. — Скажи, що картка вже була пошкоджена. Скажи, що вона сама її зламала.
Напарник повільно повернув голову.
— Ні, Вадиме. Я бачив, як ти її розірвав. І чув, як ти сміявся.
Денис похитав головою й знову подивився перед собою. Він не збирався брати на себе чужу провину заради товариша, який сам перейшов усі допустимі межі. Для Марини його коротка відповідь мала вирішальне значення: тепер пошкодження підтверджувалося самим документом, а дії Коваленка — словами безпосереднього очевидця.
Коваленко відсахнувся, наче дістав удар. Остання надія на зручну брехню зникла. Марина ж узяла звичайний телефон і набрала номер свого куратора, полковника Черненка…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
