Зала замовкла так цілковито, що, здавалося, перестала шуміти навіть вентиляція.
— Що ви сказали? — Кравченко кліпнув.
— Шість років тому, у сімнадцять років, я працювала під псевдонімом в інтернет-службі перекладів, — Оксана вказала на документ. — Клієнт замовив цей трактат: із давнього івриту на сучасну мову, якою я говорю зараз. Заплатив добре, але поставив умову — цілковита анонімність. Три тижні я досліджувала слова й поняття, перш ніж завершила роботу. Це була одна з моїх перших професійних робіт. — Вона повернулася до професора, і голос її зміцнів. — А чотири роки тому ви опублікували статтю «Нові інтерпретації давньоєврейських етичних текстів». Я її читала. У ній мій переклад відтворено дослівно, а мого авторства не зазначено.
Обурені голоси заповнили залу. Кравченко зблід.
— Безглузде звинувачення! — він заїкався. — Чим ви можете його підтвердити?
— Робочим архівом, — спокійно відповіла Оксана. — У мене залишилися перекладацькі нотатки, чернеткові варіанти, листування із замовником. Вони збережені на моєму комп’ютері — тому самому, який прокуратура тримає як речовий доказ.
— Ваша честь, вимагаю негайно надати доступ до файлів! — Ірина скочила на ноги. — Якщо слова підзахисної підтвердяться, ми отримаємо доказ її знань і водночас виявимо академічний плагіат.
— Ваша честь, нас відводять убік, — заперечив Павло Ткач, схожий тепер на загнаного звіра. — Це не стосується справи, що розглядається.
— Не стосується? — Гончар нарешті заговорив. — Прокуроре, якщо обраний мною експерт скористався працею підсудної й не назвав авторку, це безпосередньо стосується процесу. Вона зможе довести, що мала потрібні знання вже багато років. — Суддя повернувся до Кравченка; його обличчя стало крижаним. — Професоре, що ви скажете?
Кравченко відкривав і закривав рота, наче викинута на берег риба. Колеги дивилися на нього з приголомшенням і відразою: для академічного світу плагіат був непростимим гріхом.
— Переклад мені передав колега, — пробурмотів він. — Я не знав, що його замовили через інтернет-службу. Вважав, що це суспільне надбання.
— Досить, — підвелася Мансур. Її голос різав слух. — Професоре Кравченко, джерело будь-якого матеріалу необхідно перевіряти. Це основа академічної роботи, її абетка.
— Якщо обвинувачення підтвердиться, університет буде зобов’язаний почати офіційне розслідування, — суворо додав Вебер.
— Порядок! — Гончар ударив молотком. — Приставе Бондарю, негайно принесіть комп’ютер зі сховища речових доказів.
Чекаючи, Оксана стояла нерухомо. Серце калатало, проте обличчя зберігало спокій. Відтоді як вона побачила свою працю під чужим ім’ям, вона чекала нагоди відновити справедливість. Їй і на думку не спадало, що це станеться таким шляхом. Життя дивно замикало коло.
Бондар повернувся з ноутбуком у захисному пакеті. Судовий технік увімкнув його, і Ірина під наглядом суду відкрила файли, на які вказала Оксана.
Архів зберігся цілком. У ньому були попередні варіанти перекладу шестирічної давнини, докладні пояснення кожного перекладацького рішення та листи замовника. А підсумковий текст слово в слово збігався з тим, що Кравченко включив до своєї статті.
Гончар сам вивчав документи. З кожним відкритим файлом його обличчя похмурнішало. Нарешті він подивився на професора.
— Раджу вам зв’язатися з профспілкою. Без юридичної допомоги вам тепер не обійтися. — Потім суддя звернувся до решти дев’ятьох експертів: — Чи має хтось сумніви щодо знання мов Оксаною Ковальчук?
Професори один за одним похитали головами. Мансур підвелася.
— Ваша честь, я оцінюю володіння мовами вже двадцять років і ще не зустрічала такого рівня. Ця дівчина живе в мовах, якими говорить. Її розуміння сягає глибини, до якої багатьом науковцям залишається лише прагнути. І всього цього вона досягла без коштів і привілеїв — завдяки наполегливості та щирій любові до навчання.
Слова Мансур відлунням прокотилися залою. Гончар провів рукою по обличчю й відкинувся в кріслі. Уперше за десятиліття він мав розгублений вигляд.
— Прокуроре, ви хочете надати ще щось?
Ткач повільно підвівся. Він знав, що програв.
— Ваша честь, з огляду на те, що встановлено сьогодні, прокуратура клопоче про зняття всіх обвинувачень. Двоє з трьох заявників відкликали скарги й зізналися: під тиском своїх компаній вони дали неправдиві свідчення.
Гул перейшов у ревіння. Судді довелося кілька разів ударити молотком.
— Тихо! Дотримуйтеся порядку в моїй залі!
Коли публіка заспокоїлася, Гончар довго дивився на Оксану. У його очах з’явився вираз, якого раніше там не було…
