— Де ви навчилися так аналізувати договори? — спитав Вебер німецькою. У його погляді змішалися подив і розгубленість.
— У родині Беккерів, — відповіла Оксана спершу вільною німецькою, а тоді повторила пояснення для решти. — Беккер займався міжнародним правом. Поки він працював, його дружина залишала мене в нього в кабінеті. Мені було десять років. Він гадав, що я малюю, а я читала його договори. Юридична німецька виявилася схожою на головоломку: у ній кожне слово має свою точну вагу.
Ірина дивилася на підзахисну зі сльозами на очах. Вона сподівалася довести, що Оксана досить компетентна, але те, що розгорталося перед нею, перевершувало очікування. Тут була майстерність.
— Арабська. Професорка Лейла Мансур, — Кравченко майже виплюнув назву мови.
Елегантна Мансур із розумним, розважливим виразом обличчя звернулася до Оксани класичною арабською — мовою релігійних та академічних творів. Для завдання вона навмисне обрала складне, архаїчне мовлення.
— Прочитайте уривок і розкрийте його філософський зміст.
Релігійний текст супроводжували непрості філософські коментарі. Оксана на мить заплющила очі. Коли вона розплющила їх, обличчя змінилося, й почалася декламація. Арабська мова зазвучала з особливою мелодійністю, із розміреним ритмом добре поставленого голосу.
За перекладом ішло пояснення: різні шари тлумачень, історичні відсилання, богословські суперечки, які цей уривок викликав протягом століть. Оксана розбирала відмінності між класичною та сучасною арабською, говорила про поезію кожного вірша.
— Як вам це вдається? — Мансур підвелася, помітно зворушена почутим. — Для такого розуміння потрібні роки богословської освіти.
— Я навчалася в родині Аль-Фарук, — м’яко відповіла Оксана рідною мовою. — Батько був імамом. Він показував мені, як крізь арабську можна бачити всесвіт: слово має корінь, історію, зв’язки з іншими словами. Ця мова дихає поезією.
Гончар уже не сидів, відкинувшись назад. Він подався вперед, і колишня насмішка поступилася виразу, у якому можна було прочитати мимовільну повагу.
Випробування тривали. У завданні з професором Михайлом Зайцевим треба було розібрати класичний літературний уривок і його складну символіку. Французька вимагала знання кулінарної та винної термінології, звичної радше шеф-кухареві чи сомельє. Італійську перевіряли через оперу й музику, бразильський варіант португальської — через складні регіональні ідіоми. У японській довелося показати володіння кількома системами письма, у корейській — розібратися із заплутаними рівнями формальності.
Оксана раз у раз перевершувала очікування. Кожну відповідь супроводжувала історія про те, як вона навчалася: за професійними знаннями ставали видимі глибоке розуміння й щира любов до мови.
У літературному уривку вона зуміла передати його меланхолійну душу. Пояснюючи символи, Оксана розкривала історичні обставини й емоційні відтінки з тією точністю, яка приходить від занурення в культуру.
— Це родина Сєрових, — пояснила вона. — Сєров був професором літератури. Він читав мені класичні романи, а його дружина тим часом готувала борщ. У дванадцять років я плакала над цими історіями. Він казав: «Не відчуєш ув’язненого в словах страждання — отже, до справжнього читання майстрів іще не доросла».
Професорка французької запропонувала текст про вина. Терміни були настільки вузькоспеціальними, що завдання здавалося розрахованим на провал навіть професійного перекладача. Оксана визначила всі згадані сорти винограду та виноробні регіони. Потім пояснила культурні відтінки французьких слів, що описують вино, і чому для деяких із них у рідній мові немає точного відповідника.
— Моро був сомельє, — сказала вона з ностальгійною усмішкою. — Поки він працював, мені дозволялося вдихати аромати вин. Він називав французьку мовою вина, рідкою поезією. У кожному слові — земля, сонце, час. Він учив мене відчувати цю мову, бо одним перекладом її не передаси.
Для останнього завдання Кравченко підвівся сам. Окрім іспанської та рідної мови він володів івритом і саме його залишив для свого коронного удару.
— Оксано, завершальний текст особливо складний, — промовив він з усмішкою, якої не було в очах. — Це давній філософський трактат, присвячений етиці та справедливості. Розібратися в ньому вкрай важко навіть відданим своїй справі дослідникам.
Він простягнув документ. Оксана почала читати, і на її обличчі з’явилося впізнавання. Збентеження, якого чекав професор, не було.
— Професоре Кравченко… Цей текст мені знайомий, — повільно сказала вона.
— Знайомий? — самовдоволено всміхнувся він. — Сумніваюся, що ви могли мати доступ до давніх філософських рукописів івритом.
— Я кажу не про рукопис, — Оксана підвела очі; її погляд небезпечно блиснув. — Мені знайомий переклад. Його виконала я…
