Їх доправили до суду. У ранньому ранковому світлі будівля здавалася величнішою й страшнішою — наче Колізей, у якому гладіатори боролися за життя. Але Оксана входила туди вже не так, як кілька днів тому: вона мала докази й союзників. І головне — правда була на її боці.
Цього разу зал заповнили ще щільніше. У всіх дозволених кутках стояли новинні камери, журналісти перемовлялися впівголоса. Перший ряд займали десятеро університетських професорів: одні дивилися з цікавістю, інші не приховували зневаги.
Степан Гончар увійшов із колишньою пихою. Однак, зустрівшись поглядом з Оксаною, на мить змінився на обличчі. Можливо, він відчув, що легкої перемоги, на яку розраховував, не буде.
— Що ж, почнімо виставу, — пробурмотів суддя й ударив молотком.
Почався день, який змінив усе.
Удар молотка пролунав наче постріл. У переповненій залі урвалися розмови; напруження, що прийшло їм на зміну, було таким густим, що повітря, здавалося, тремтіло від очікування.
— Дотримуйтеся порядку, — зажадав Степан Гончар із владністю людини, яка десятиліттями говорила з суддівського підвищення. Окинувши поглядом публіку, він зупинився на десятьох професорах, яким відвели окремий ряд перед трибуною. — Дякую представникам університету за те, що прийшли. Підсудна наполягла на перевірці своїх знань. Ми її проведемо, хоча я й досі вважаю, що лише змарнуємо час.
Поруч з Іриною Шульгою Оксана трималася рівно. Безсонні ночі й безперервна підготовка виснажили її; втома відчувалася в усьому тілі. За цей час вона розбирала спеціальну лексику, яку інші опановували роками. Тепер належало показати, що вона зуміла засвоїти.
— Ваша честь, ми підготували суворі випробування, — оголосив Віктор Кравченко, підводячись і поправляючи окуляри. У його виразній академічній мові звучала та сама зверхність, що й у цьому жесті. — Самої розмовної вправності недостатньо. Ми перевіримо володіння професійною термінологією, розуміння культури й уміння перекладати спеціалізовані тексти.
Худорлявий, із темним волоссям, пригладженим гелем, Кравченко всім своїм виглядом виражав переконаність: справжнім знанням може бути лише те, яке здобуто офіційним шляхом.
— Починайте, — дозволив Гончар і махнув рукою. Відкинувшись у кріслі, він виглядав так, ніби приготувався дивитися дешевий фокус.
— Оксано, перше завдання буде мандаринською, — сказав Кравченко, розкривши товсту теку. — Його проведе професорка Акіко Сато. Її спеціальність — японська, проте мандаринською вона також вільно володіє.
Сато підвелася. Жінка середнього віку трималася незворушно, але її уважний, допитливий погляд ніби препарував Оксану.
— Прочитайте цей медичний текст, а потім поясніть його зміст для суду, — попросила вона бездоганною мандаринською й передала документ.
Оксана взяла аркуш. Серцево-судинні процедури, складні поняття, велика кількість спеціальних термінів — над таким матеріалом довелося б добряче попітніти й досвідченому професійному перекладачеві. Поки вона читала, зал ніби затамував подих. На мовчазне ознайомлення з текстом пішло тридцять секунд.
Відповідь пролунала без вагань. Вільною мандаринською Оксана розібрала зміст документа, безпомилково дотримуючись вимови й тонів. До медичних пояснень вона додала культурні: показала, як поняття, що стоять за деякими термінами цієї мови, відрізняються від прийнятих на Заході. Потім без паузи заговорила для зали. У її перекладі зберігалися і зміст, і медичні тонкощі. Від докладності пояснень Сато прочинила рота.
— Вимова ідеальна, — пробурмотіла професорка Сато мандаринською, обернувшись до Кравченка. — Без формальної підготовки такого не буває.
— Я знаю, — озвалася Оксана тією самою мовою, дивлячись просто на Сато, а тоді продовжила рідною: — Я навчалася в родині Лін — дипломатів, які шість років прожили за кордоном. Їхня маленька донька знайомила мене з піснями та іграми, вчила говорити й мислити. Професорко, мова — це не лише слова. Це душа.
Зала знову загуділа. Журналіст гарячково заповнював нотатник: те, що відбувалося перед ним, було журналістським золотом.
— Рухаймося далі. Німецька. Професор Клаус Вебер, — різко промовив Кравченко. Побачене явно змусило його почуватися незатишно.
Огрядний Вебер із русявою бородою та суворим обличчям підвівся. Заговорив він німецькою, навмисне ускладнюючи акцент.
— Поясніть положення цього договору й правові наслідки, які вони тягнуть за собою, — попросив професор, простягаючи документ.
Перед Оксаною опинився контракт, насичений німецьким юридичним жаргоном. Навіть юристові, для якого німецька була рідною, такий текст дався б нелегко. Вона прочитала його й узялася відповідати, плавно переходячи з німецької на мову суду. Переклад супроводжувався розбором можливих правових проблем: Оксана знаходила двозначні формулювання й пояснювала, які спори вони здатні породити. Відповідь виявилася кращою за той бездоганний переклад, якого можна було б очікувати…
