Коридором прокотився металевий звук бібліотечного візка. Двічі на тиждень на ньому розвозили книжки, зупиняючись біля кожної камери. Біля дверей камери 47 Оксана впізнала дівчину, яку раніше бачила в їдальні: дев’ятнадцятирічну Аліну Дубровську. Розумні очі, смуток людини, яка встигла надто багато пізнати в надто ранньому віці.
— Потрібні якісь книжки? — м’яко запитала Аліна.
— Є щось іноземними мовами? — у голосі Оксани прозвучала надія.
Аліна пожвавішала.
— Це ж ти будеш доводити знання десяти мов?
— Взагалі-то одинадцяти.
Аліна нервово озирнулася коридором і дістала згорток у папері.
— Тут дещо для тебе. Адвокатка просила передати. Так не можна, але я вірю, що людям треба давати другий шанс.
Під обгорткою лежали шість книжок: мандаринською, арабською, німецькою, французькою, португальською та ще однією мовою. Замість звичайного читання — складні юридичні й технічні тексти.
— Вона веліла тобі займатися за ними, — прошепотіла Аліна. — Завтра вони плутатимуть тебе спеціальними термінами.
— Звідки ти це знаєш?
— Кілька днів тому сюди приходив професор Віктор Кравченко, на юридичну консультацію. Я чула його розмову з начальником. Він розповідав, як викриє самозванку, яка приписує собі неможливе знання мов.
Оксана наче заціпеніла від цих слів.
— А ще що він казав?
— Що для кожної мови підготував складний текст. Медичний, юридичний, науковий — із такою лексикою, яку, на його думку, знають лише після багаторічного навчання в університеті.
Галина підвелася з койки.
— Вони шахраюють. Навмисне готують перевірку так, щоб ти її не пройшла!
— А хіба обіцяли грати чесно? — Оксана розгорнула першу книжку й почала переглядати сторінки мандаринською. — Вчитися мені ніхто не заборонить. Це я завжди вміла.
— До перевірки менше двадцяти чотирьох годин, — нагадала Аліна. — Ти збираєшся за добу опанувати технічну лексику одразу шістьма мовами?
Оксана подивилася на неї з тією лютою впертістю, яка роками допомагала їй триматися.
— Так само, як давала собі раду з усім іншим. Буду займатися й не здамся.
Аліна пішла. Оксана відкривала одну книжку за іншою, поглинута читанням, а Галина довго мовчки спостерігала за нею.
— Найбільше в тобі дивують навіть не мови, — нарешті сказала вона. — Ти відмовляєшся вважати поразку можливою.
— Бабуся казала: хай світ відмовить тобі хоч тисячу разів — досить один раз довести, що він помиляється.
Решта дня й наступна ніч минули за книжками. Оксана майже не рухалася й майже нічого не їла. Галина приносила воду, нагадувала дихати, але сусідка вже була в іншому світі — серед слів, значень і зв’язків між мовами.
Останню книжку вона закрила, коли крізь високе вікно пробився світанок. Очі почервоніли, від виснаження тремтіло тіло; та все ж обличчя тепер виражало щось інше.
— Ну як, готова? — запитала Галина.
— Так.
Савчук прийшла рано.
— Ковальчук, на вихід. Адвокатка вже чекає. Сьогодні вирішальний день.
Поки Оксана йшла коридором, за металевими дверима застукотіли. У цьому стуці не було погрози: ув’язнені підтримували її. Багато хто знав її історію. Багатьох самих засудили за те, ким їх визнала система, а не за те, ким вони були.
— Покажи, що можеш! — долинуло з однієї камери.
— Не дай їм тебе зламати! — гукнули з іншої.
Дивна енергія пройшла тілом Оксани. Вона не була сама — і раніше не була. За цими дверима залишалися люди, які теж чекали можливості підтвердити свою правду.
У зоні оформлення Ірина чекала з валізою. Побачити її тут Оксана аж ніяк не очікувала.
— Що ти принесла?
— Твоє майбутнє. Якщо сьогодні все вийде, — Ірина відкрила валізу: всередині лежав діловий костюм. — У цій залі тебе мають побачити професіоналкою. Ти нею і є, хоч зараз і стоїш перед судом.
Поки Оксана перевдягалася, Ірина розповіла, чого вдалося домогтися.
— Другого клієнта я знайшла. Він згоден дати свідчення й визнати, що скарга була неправдивою. Третій поки мовчить. Але двох із трьох уже досить, щоб виник обґрунтований сумнів в обвинуваченні.
— А висновок психолога?
Ірина скривилася.
— Мельник передала звіт. Однозначним його не назвеш. Вона не пише, що ти божевільна, але й цілковитої підтримки там немає. Пише про незвичний склад особистості й високу впевненість у власній здатності навчатися самостійно.
— Гарними словами пояснила, що мені не вірять.
— Саме так. Тому сьогодні замало добре відповісти. Тобі не можна припуститися жодної помилки…
