З портфеля лікар витяг товстий конверт.
— Тут лише частина. Ваша бабуся ретельно записувала імена, дати й маршрути перевезення людей. Ці відомості зберігаються в Женеві, у комірці швейцарського банку. Відкрити її маєте право лише ви.
Оксана взяла конверт. Вагу йому надавали не сторінки всередині, а те, що тепер їй належало дізнатися.
— Де шукати цю комірку?
— Комірка розташована в Женеві, у Швейцарії, в банку «Ельбетія». Незадовго до смерті Раїса докладно пояснила мені, що робити. Ось її слова: «Оксана зможе дізнатися всю правду після того, як покаже всім свої здібності й здобуде силу, з якою вже ніхто не зможе ані відмахнутися від неї, ані примусити її мовчати».
У тиші ці слова наче й далі відлунювали. Для Оксани бабуся завжди була домробітницею, яка любила мови. Тепер за цим звичним образом проступала жінка, яка побачила несправедливість і наважилася їй протистояти, розуміючи, чого це може коштувати.
— І ще дещо, — похмурнівши, провадив Альберто. — Третій заявник, той, хто так і не відмовився від обвинувачень, — Сергій Шевцов. Він працює в приватній охоронній корпорації, тісно пов’язаній із дипломатичними колами. Мені важко повірити, що його впертість випадкова.
— Ви думаєте, обвинувачення проти мене було сфабриковано? — По спині Оксани пробіг холодок.
— Думаю, після того як ваша справа набула розголосу, дехто побачив можливість позбавити вас довіри. Перш ніж ви створите їм проблеми. Перш ніж дізнаєтеся те, що дізналася Раїса.
— Нам негайно потрібен захист поліції, — сказала Ірина, схопивши телефон.
Набрати номер вона не встигла. Перед лімузином різко зупинився чорний позашляховик. Із нього вийшов чоловік середніх років; на грудях у нього був службовий знак.
— Агент Максим Онищенко. Оксано Ковальчук, вам необхідно поїхати зі мною. Вашому життю загрожує небезпека.
— Як ви дізналися, де я? — Оксана вже насторожилася.
— Ми відстежували переговори, пов’язані з вашою справою. Щойно перехопили розмову: на ваше усунення укладено контракт. Вас хочуть зупинити, перш ніж ви дістанетеся Женеви.
Щойно здобута свобода могла обернутися смертельною небезпекою. Відповіді були за тисячі кілометрів — у сейфі з таємницями, заради яких люди були готові вбивати.
Оксана вирішила одразу. Подивилася Онищенкові у вічі.
— Спершу я маю побачити Галину. Без цього нікуди не поїду. Вона мені потрібна.
— Ви недооцінюєте загрозу, — заперечив агент. — Ці люди небезпечні.
— А моя подруга допомагала мені, коли більше не було кому допомогти. Ризикувала всім. Тепер я її не покину.
— Оксано, може, все-таки послухаємо агента? — Ірина торкнулася її руки.
— Я піду з вами, — несподівано сказав Альберто. — Якщо начальник ізолятора справді пов’язаний зі знахідкою Раїси, вам треба розібратися. Я можу допомогти вас захистити.
Людмила закінчила розмову телефоном.
— У мене є знайомі в приватній охороні. За десять хвилин тут буде група.
— Гаразд, — зітхнув Онищенко, поступаючись. — Я супроводжуватиму вас. Але щойно помітимо щось підозріле — негайно йдемо.
За п’ятнадцять хвилин вони вже поверталися до ізолятора. Оксана залишала його з полегшенням; тепер та сама будівля здавалася загрозливою. Під миготливими лампами білими стінами рухалися зловісні тіні. Біля входу чекала молода наглядачка Ольга Романюк — лагідна, завжди добра до Оксани.
— Дякую, що приїхали, — нервово прошепотіла вона. — Галина собі місця не знаходить. Каже, начальник замішаний в історії вашої бабусі. Я не розумію, що відбувається, але вона хоче розмовляти лише з вами.
— Де Коваленко? — діловим тоном запитав Онищенко.
— У себе в кабінеті. Цілий день телефонує. Щойно ваша справа розійшлася інтернетом, почав страшенно нервувати.
Ольга повела їх коридорами. У камері 47 Галина сиділа на ліжку, обхопивши коліна. Побачивши Оксану, вона схопилася.
— Слава Богу, ти тут! Я боялася, що після всього…
— Розкажи, Галино. Що ти дізналася?
— Усе, що ви повідомите, буде захищено, — сказав Максим, показуючи службовий знак. — Якщо знаєте щось важливе, кажіть.
Галина глибоко вдихнула.
— Два дні тому я прибирала біля кабінету Леоніда Коваленка. Він залишив двері прочиненими, і я почула, як він розмовляє телефоном. Про тебе. Сказав приблизно так: стара завдавала клопоту, а онука не повинна дізнатися, що вона знайшла.
— Стара — це моя бабуся, — промовила Оксана. Серце на мить наче перестало битися.
— Я теж так подумала, але впевненості не було. Сьогодні, коли тебе звільнили, він занервував ще більше й знову комусь зателефонував. Тепер я розчула ім’я: Раїса Ковальчук. І йшлося про документи, які не повинні потрапити до її онуки.
— Він згадував Вілсонів? Міжнародні мережі? — Альберто ступив ближче.
— Так, — енергійно кивнула Галина. — Називав Вілсонів дурнями: навіщо вони зберегли папери? Казав, їх треба було знищити за першої ж нагоди…
