Суд відбувся за три тижні. Мар’яна не питала подробиць і не намагалася зазирнути туди, куди її не кликали. Назар знав більше, але теж не приносив кожну деталь у їхній дім. Це була не байдужість, а повага до межі: борг Віктора Мироновича лишався боргом Віктора Мироновича, а не новою сімейною справою, яку треба обговорювати за вечерею.
За кілька днів Назар сказав лише:
— Домовилися про розстрочку. Три роки. Важко, але реально.
Мар’яна кивнула. Їй хотілося спитати, як батько це сприйняв, чи говорив щось, чи дякував, чи злився. Але вона промовчала. Якщо Назарові треба буде розповісти, він розповість сам. Іноді любов до людини саме в цьому й полягає: не витягати з неї слова раніше, ніж вони готові вийти.
Зима принесла холод, передсвяткову метушню, запах хвої біля вуличних яток і довгі вечори, коли місто світилося вікнами, а люди поспішали додому з пакетами, шарфами, планами й утомою. Вони з Назаром їздили дивитися місця для весілля. Перебирали, відмовлялися, сміялися із залів, де навіть повітря здавалося орендованим разом із кришталевими люстрами. В одному ресторані адміністраторка з гордістю показувала штучний фонтан біля стіни; Назар після виходу сказав, що фонтан виглядає так, ніби сам мріє піти у відпустку. Мар’яна сміялася довго, майже до сліз.
Потрібне місце знайшлося не відразу: старий будинок у тихому районі, низькі стелі, дерев’яні балки, тепле світло, прості столи. Жодної пишноти, жодної демонстрації, нічого, що намагалося б довести важливість події зовнішнім блиском. Усе було чесно, трохи недосконало й від того живо.
Одного разу, повертаючись після чергового огляду, Назар раптом зупинився на тротуарі. Холодне повітря щипало обличчя, перехожі обходили їх, не помічаючи.
— Мар’яно, я хочу сказати одну річ.
Вона зупинилася поруч.
— Я розумію, чому ти мене перевіряла. Перші місяці ти дивилася на мене й думала: такий самий я, як вони, чи ні. І ти правильно робила.
— Ти не ображаєшся?
— На те, що ти хотіла бачити вчинки, а не красиву мову? Ні. Якщо вдуматися, це не недовіра. Це повага до себе.
Він говорив спокійно, без докору, і Мар’яна раптом відчула, як усередині її відпускає останній маленький вузол. Той, який тримався від самого початку, навіть після зізнань, після розмови з Віктором Мироновичем, після всіх знятих масок.
— Я теж хочу так, — додав Назар. — Не вірити словам одразу. Дивитися, що людина робить.
Вони ще хвилину стояли серед зимового руху, тримаючись за руки. Потім пішли далі, і Мар’яна вперше подумала, що перевірка справді закінчилася…
