Батькам Назара вирішили розповісти відразу. Він зателефонував батькові того ж вечора. Мар’яна не чула розмови, але з обличчя Назара зрозуміла: коротка, важка, без звичної ділової лушпайки. Потім він переказав.
— Батько довго мовчав. Потім сказав: «Вітаю, сину». І все.
— Цього мало?
— Ні. Навпаки. У цих двох словах було більше справжнього, ніж у багатьох його промовах.
Софія Павлівна плакала. Назар розповідав про це розгублено, ніби не пам’ятав, коли востаннє бачив матір такою відкритою. Вона говорила, що не заслуговує цієї новини, що була неправа, що дуже рада, і знову плакала. Він заспокоював її, незграбно, по-синівськи, але вже без колишньої стіни між ними.
Наступного дня Мар’яна все одно приїхала до Галини Остапівни особисто. Не тому, що сказаного телефоном було мало, а тому, що важливі речі в їхній родині часто вимовлялися на кухні. Мати вислухала, підійшла й обійняла. Мовчки, міцно, довше, ніж зазвичай. Для неї, стриманої в жестах, це означало більше за будь-яке привітання.
— Ти щаслива? — спитала вона, коли відсторонилася.
Те саме запитання, що й у день пропозиції.
— Так. Дуже.
Мати кивнула, пішла ставити чайник, зупинилася біля плити й сказала, не обертаючись:
— Твій батько не бачив, якою ти стала. Це його втрата. Лише його.
Мар’яна нічого не відповіла. Дивилася на пряму спину матері й думала, що ця жінка створила її не грошима й не зв’язками, а тим, що вставала щосереди, коли хотілося впасти.
Ця думка поверталася до неї дедалі частіше. У світі, де успіх любили вимірювати цифрами, квадратними метрами, машинами, посадами й фотографіями з заходів, мати була живим доказом іншої арифметики. Один не зірваний день плюс одна вивчена сторінка, плюс один оплачений рахунок, плюс одна ніч без сну, плюс іще одна середа, яку вона пережила, — так складалося те, що потім люди називали характером. І жодна зовнішня бідність чи зовнішнє багатство не могли підробити цей рахунок.
Весілля призначили на березень. Не тому, що треба було встигнути, а тому, що обом хотілося весни. Жодних пишних залів, дзеркальних сходів і кришталевих люстр. Невеликий ресторан, близькі люди, кілька друзів, колеги, Леся, мати й Ковальчуки.
Останній пункт дався Назару найважче. Він кілька днів ходив із цим рішенням усередині й не вимовляв його. Мар’яна бачила. Увечері він нарешті сказав:
— Я хочу, щоб вони були. Обоє. Але не знаю, чи це правильно.
— Що ти відчуваєш, коли уявляєш, що їх немає?
Він довго думав.
— Ніби чогось бракує.
— Отже, відповідь є.
Він зателефонував батькам. Віктор Миронович погодився коротко. Софія Павлівна — тремтячим голосом.
За місяць до весілля сталося ще одне важливе відвідання. Віктор Миронович приїхав до Мар’яни сам, без попередження. Подзвонив у домофон і спитав, чи можна піднятися. Вона впустила.
Він стояв біля дверей у знайомому піджаку, але без папки, без документів, без ділового напору.
— Я не по прохання, — сказав він одразу. — Хочу сказати.
Мар’яна вказала на стілець.
Він сів, подивився на руки.
— Я багато думав. Ви мали рацію в усьому. Я шукав чужі гроші, бо не міг визнати: мої справи закінчилися. Шість років жив усередині того, що сам збудував, і називав це реальністю.
Він підвів очі.
— Назар пішов із роботи. Відкрив бюро. Виграв тендер. Я дізнався не від нього. І подумав, що не дав синові того, що важливо. Усе, що в нього є, він виростив сам. Я вважав, що допомагаю. А лише заважав.
Мар’яна слухала. У сусідній квартирі щось упало, звук коротко пройшов крізь стіну й стих.
— Коли слухання? — спитала вона.
Він здивувався.
— За три тижні.
— Адвокат є?
— Є. Але шансів небагато.
— Я знаю спеціаліста з реструктуризації боргів. Чудес не робить. Але вміє домовлятися про розстрочку, якщо кредитору потрібні гроші, а не руйнування. Хочете контакт?
Віктор Миронович дивився на неї довго.
— Чому?
— Бо ви батько Назара. І тому, що визнати помилку іноді важче, ніж її зробити. Ви прийшли без папки. Це щось означає.
Вона дала лише телефон. Ні грошей, ні гарантій, ні участі. Решта мала стати його вибором…
