У неділю Галина Остапівна відчинила двері в старому светрі й із рушником на плечі. На кухні шипіла олія, пахло смаженою цибулею й домашньою їжею, яка не потребує описів у меню. Мати подивилася на Назара оцінювально, але без холоду.
— Проходьте. Руки мийте. Зараз буде готово.
Вечеря була простою: котлети, картопля, огірки з банки, чай у старих горнятках із вицвілим малюнком. Назар оглянув кухню — ту саму, де Галина Остапівна колись училася ночами, де Мар’яна росла, де ухвалювалися всі важливі рішення.
— У вас тут добре, — сказав він. — Справжньо якось.
Мати подивилася на нього поверх горнятка.
— Ви вмієте бачити простір. Це професія чи характер?
— Напевно, і те, і інше.
Вона повільно кивнула, і Мар’яна зрозуміла: відповідь зараховано. Після цього розмова потекла легко. Назар розповідав про бюро, перший проєкт, старий кінозал усередині торгового центру. Галина Остапівна ставила точні запитання, не втручалася з порадами, не намагалася показати, що розуміє краще. Наприкінці вечора вони говорили так, ніби знайомі давно. Біля дверей, поки Назар надягав куртку, мати затримала Мар’яну.
Мар’яна спостерігала за ними з тихим подивом. Мати рідко пускала людей у простір довіри так швидко, а Назар поруч із нею не намагався здаватися розумнішим чи успішнішим. Він відповідав на запитання чесно: де не знає — казав, що не знає; де сумнівається — не ховав сумніви за впевненими фразами. Для Галини Остапівни це було важливіше за гладкість. Вона завжди краще ставилася до людей, які бачать межі власної компетентності, ніж до тих, хто намагається виглядати безпомилковим.
— Хороший, — сказала вона тихо.
Одного слова вистачило.
У той час, поки Назар запускав свою справу, Софія Павлівна вчилася говорити без фасаду, а Віктор Миронович чекав суду, у житті Мар’яни відбувалося ще щось. Спочатку вона списувала дивний стан на втому. Потім — на зміну сезону. Потім зрозуміла, що втома тут ні до чого.
Тест вона купила в незнайомій аптеці на чужій вулиці. Не зі сорому. Просто їй хотілося побути з цим наодинці, без чиїхось випадкових очей. Удома заварила чай, поставила чашку на підвіконня й змусила себе почекати належний час.
Дві смужки.
Мар’яна довго дивилася на них. Потім зробила ковток чаю й скривилася: він був надто солодким. Вона не помітила, як поклала дві ложки цукру.
Першою зателефонувала матері.
— Мамо, — сказала й замовкла.
Галина Остапівна теж помовчала. Зовсім недовго.
— Ти зараз сама?
— Так.
— Добре.
— Чому добре?
— Бо такі новини спочатку треба відчути наодинці. А вже потім ділити з тим, кого любиш.
Мар’яна дивилася у вікно. На вулиці рано загорялися ліхтарі.
— Ти рада? — спитала мати.
Мар’яна відповіла не відразу. Перевірила себе зсередини, чесно, без правильних слів.
— Так. Дуже.
— Тоді решта — деталі. Дзвони Назару.
Вона зателефонувала за годину, коли тиша всередині перестала тремтіти.
— Можеш приїхати?
— Щось сталося?
— Просто приїдь.
Він приїхав за сорок хвилин. З її обличчя зрозумів, що розмова важлива, але не став питати на порозі. Мар’яна взяла його за руку, провела на кухню й поклала тест на стіл.
Назар дивився на дві смужки довго. Потім підвів очі.
— Це…
— Так.
У ньому одночасно змінилося кілька почуттів: розгубленість, переляк, тепле здивування, потім тиха радість, яка не потребувала гучності. Він обійняв її міцно й надовго.
— Я хочу, щоб ми одружилися, — сказав він їй у волосся. — Не тому, що так треба, а тому, що хочу.
— Я знаю.
— Ти згодна?
— Так.
Вони стояли посеред маленької кухні, і весь світ за вікном на хвилину відсунувся кудись далеко…
