Тендер, про який говорила Леся, виявився справжнім. Невеликий торговий центр у сусідньому районі, який колись пережив кілька невдалих ремонтів і тепер потребував реконструкції. Власник, Павло Ігнатович, літня людина з важким поглядом і несподівано м’яким голосом, хотів «зробити з цієї будівлі щось людське». На першу зустріч Назар поїхав сам.
Увечері він зателефонував Мар’яні.
— Ну?
— Дав тиждень на попередню концепцію. Я третій архітектор, з яким він говорить.
— Це добре?
— Поки не знаю. Перші двоє запропонували знести всередині майже все й зробити звичайний торговий зал. А я спитав, що там було раніше. Виявилося, кінотеатр. Закрився багато років тому.
— І що ти з цим зробиш?
Вона почула, як він усміхається.
— Ось про це й думатиму.
Він думав чотири дні, майже не виходячи з квартири, крім коротких прогулянок по каву. На п’ятий розклав на підлозі ескізи. Мар’яна сиділа поруч, підібгавши ноги, і дивилася, як старий кінозал стає центром торгового простору. Не музейною вітриною, не ностальгійною декорацією, а живим місцем: невеликий екран, вечірні покази, крісла, довкола — магазини, кав’ярня, дитяча зона. Увесь проєкт будувався навколо пам’яті будівлі, але не застрявав у ній.
— Він прийме? — спитала вона.
— Не знаю. Але ідея правильна. Правильні ідеї треба пропонувати навіть тоді, коли їх можуть не обрати.
Павло Ігнатович обрав. Зателефонував після презентації й сказав лише кілька слів:
— Молодий чоловіче, я такого не очікував. Договір підпишемо в понеділок.
Назар написав Мар’яні одне слово: «Виграв». Вона перечитала його тричі. Потім надіслала матері й Лесі. Потім просто сиділа на дивані й усміхалася порожній кімнаті. Це була перемога Назара. Не її. Не Лесина. Не чиясь простягнута згори рука. Його ідея, його голос, його вміння побачити в старій будівлі те, що інші хотіли знести.
Їй хотілося негайно зателефонувати йому, сказати багато зайвого, привітати, розсміятися, розплакатися. Але вона стрималася на хвилину. Дала цій новині побути лише його. У колишньому житті поруч із ним надто часто намагалися привласнити його рішення, підставити під них чужі плани, вписати його успіх у сімейну схему. Мар’яна не хотіла робити те саме навіть радістю. Тому спочатку вона просто сиділа й усміхалася, дозволяючи слову «виграв» звучати окремо, без її пояснень.
За тиждень Галина Остапівна сама зателефонувала Софії Павлівні. Мар’яна дізналася про це ввечері.
— Ми зустрічаємося в суботу, — сказала мати.
— Де?
— У мене.
Мар’яна зрозуміла: це було запрошення без театру. Не нейтральна територія, де всім зручно ховатися, а справжня кухня в трикімнатній квартирі на околиці. Старий чайник, звичайний стіл, полиці з крупами, вікно на двір. «Дивися, яка я. І приходь такою, яка ти».
У суботу Мар’яна не поїхала. Це була розмова двох жінок, і посередники там були зайві. Увечері мати зателефонувала сама.
— Просиділа три години, — сказала вона.
— Про що говорили?
— Про дітей. Про гроші. Про те, як люди будують фасади, а потім не знають, де двері назовні. Вона чесна, Мар’яно. Заплутана, але чесна. Це різні речі.
— Ти їй довіряєш?
— Поки що ні. Але готова дивитися далі.
Для Галини Остапівни це було майже благословення.
За десять днів після підписання першого договору зателефонував Віктор Миронович. Назар розповів про це ввечері з виразом, у якому не було злості, але був біль.
— Кредитор подав клопотання про арешт майна. Суд його задовольнив. До рішення вони не можуть нічого продати або переоформити.
— Він просив грошей?
— Ні. Просто попередив. Сказав, що можуть забрати машини й частину речей, якщо все піде погано. Нічого не просив.
Мар’яна кивнула.
— Це інша розмова.
— Так. І від цього не легше. Я не збираюся платити його борги. Але він мій батько. Дивитися на це важко.
— Ти можеш бути поруч як син. Не як рятівник. Це різні ролі.
Назар подивився на неї майже здивовано.
— Звідки ти знаєш такі формулювання?
— Від мами.
Він усміхнувся.
— Тоді час знайомитися з нею нормально.
— У неділю вона смажить котлети. Приїжджай.
— Котлети?
— Найзвичайнісінькі. Із фаршу. Зі сковорідки.
Він усміхнувся вперше за вечір.
— Приїду…
