Софія Павлівна зателефонувала вранці. Мар’яна побачила ім’я на екрані й майже відразу зрозуміла: голос буде іншим. Так і сталося. Не лишилося ні світської м’якості, ні обережної владності, ні материнської люб’язності. У слухавці говорила просто втомлена жінка, яка, здається, не спала всю ніч.
— Мар’яно, Віктор розповів мені все.
Мар’яна мовчала.
— Я хочу зустрітися. Удвох. Не виправдовуватися. Просто поговорити.
Вони зустрілися в зовсім простому кафе: стійка з випічкою, кілька столиків біля вікна, паперові стакани. Не те місце, де Софія Павлівна почувалася б господинею. І саме тому вибір був важливий. Вона прийшла без декорацій: пальто застібнуте нерівно, волосся без укладання, руки стискають стакан кави. За ніч вона ніби постаріла на кілька років.
— Я знала, що з грошима погано, — сказала вона після довгого мовчання. — Знала про борги, про позов. Але я не знала, що Віктор пішов до вас напряму. І що попросив приховати розмову від Назара.
— Не знали?
— Ні. Це його крок. Але я не хочу знімати із себе відповідальність. Моя провина в іншому. Я шість років жила у фасаді. Робила вигляд, що все нормально. Перед сином, перед людьми, перед собою.
Вона зробила ковток кави й скривилася, ніби смак виявився надто гірким.
— Назар із дитинства бачив, що ми говоримо одне, а живемо в іншому. Я думала, він не помічає. Діти завжди помічають.
За вікном люди поспішали у своїх справах, переступали калюжі, поправляли шарфи, не підозрюючи, що за склом хтось знімає з себе багаторічну роль.
— Я нічого не прошу, — продовжила Софія Павлівна. — Ні забути, ні пробачити, ні вважати нас пристойними людьми. Просто вчора, здається, закінчилося одне життя. Те, де треба було весь час зображати. Може, почнеться інше. Якщо ви з Назаром дозволите нам хоча б спробувати.
— Я не була вашим ворогом, — сказала Мар’яна. — Мені треба було зрозуміти, хто переді мною. Без вітрини.
— Тепер зрозуміли?
— Трохи більше, ніж раніше. Це вже щось.
Софія Павлівна подивилася на неї без усмішки. У її очах уперше не було розрахунку. Лише втома й бажання, щоб усе нарешті перестало бути спектаклем.
— Ви познайомите мене з вашою мамою? По-справжньому. Не за вечерею.
Мар’яна подумала про Галину Остапівну, її кухню, старий чайник, звичку перевіряти документи до останнього рядка.
— Познайомлю. Але вона сама вирішить, коли і як.
Софія Павлівна кивнула. Сперечатися не стала.
Мати вислухала переказ розмови мовчки. Потім довго ходила квартирою — рівними, трохи важкими кроками, знайомими Мар’яні з дитинства.
За цими кроками Мар’яна завжди розуміла, що всередині в матері йде робота. Галина Остапівна не любила швидких оцінок. Вона могла відреагувати різко, але рішення ухвалювала повільно, як людина, яка багато разів платила за чужу поспішність. Зараз вона ходила від вікна до столу, від столу до плити, іноді зупинялася, торкалася пальцями спинки стільця й знову йшла. Не драматично. Просто давала фактам зайняти свої місця.
— Вона прийшла сама? Без чоловіка?
— Так.
— І визнала свою частину провини, не ховаючись за нього?
— Саме так.
— Добре. Я зустрінуся з нею. Але не відразу. Нехай усе трохи відстоїться.
Два тижні, які мати призначила майже не пояснюючи, виявилися дивними. Подій було багато, а всередині стояла тиша після грози. Назар зареєстрував свою справу. Назвав бюро просто — «Ковальчук-проєкт».
— Чому так? — спитала Мар’яна.
— Бо це моє ім’я і моя робота, — відповів він. — Ховатися не хочу.
Поки бюро існувало майже на папері: рахунок, старий ноутбук, стіл у кутку однокімнатної квартири. Але в цьому було більше справжнього, ніж у всіх батькових розмовах про партнерів…
Назар учився починати без чужої тіні. Сам обирав шаблон договору, сам рахував майбутні витрати, сам сперечався із собою, який проєкт брати, а від якого відмовитися, щоб не продати нову справу ще до народження. Мар’яна бачила, як важко йому не попросити поради в батька за звичкою, не звернути на знайому дорогу, де завжди хтось старший каже, що робити. Але щоразу він зупинявся. Хай повільно, хай незграбно, зате своїми руками…
