— Я розумію, який це має вигляд, — сказав Віктор Миронович глухо. — Але ситуація складніша. У мене є план виходу. Потрібен лише перший крок.
— На чужі кошти, — сказала Мар’яна.
— На партнерські.
— Ви просите чотири мільйони, при цьому є відповідачем у великому позові. Ваша нова компанія фактично не веде діяльності. Будинок, у якому ви приймаєте гостей, орендований. У мене немає підстав вважати це партнерством. Зате є підстави вважати спробою перекласти ваш борг на нашу родину.
У кімнаті стало тихо. Віктор Миронович повернувся до сина.
— Ти знав?
— Знав про борги давно, — відповів Назар. — А про те, що ви шукаєте гроші через мою наречену, дізнався три тижні тому. Випадково.
— Назаре…
— Не треба, тату. Я розумію, що тобі важко. Розумію, що шість років — великий строк для людини, яка втратила все, чим пишалася. Але це не дає права робити те, що ти зробив.
Віктор Миронович мовчав. Його впевнена оболонка розходилася по швах. Він знову подивився на Мар’яну.
Мовчання тривало недовго, але в ньому встигло багато змінитися. Кімната ніби стала меншою. Ще хвилину тому він говорив із позиції старшого, досвідченого, того, хто розпоряджається майбутнім. Тепер перед ним лежав аркуш, на якому сухими рядками було написано те, що не піддавалося красивим формулюванням. Мар’яна бачила, як він намагається зібрати колишнє обличчя й не може відразу знайти потрібну деталь. Утома проступила різкіше, образа майнула й зникла, потім прийшло розуміння: його бачать наскрізь.
— Ви весь цей час знали?
— Здогадувалася. Перевіряла. Хотіла зрозуміти, як далеко ви готові зайти.
— І як далеко?
— До пропозиції чотирьох мільйонів в обхід власного сина. Достатньо далеко.
Він опустив очі. Не тому, що добирав нову промову. Просто дивитися прямо стало неможливо.
Назар підвівся й підійшов до вікна. Кілька секунд стояв спиною, потім обернувся.
— Я теж скажу. Я йду з бюро, де працюю. Відкриваю свою справу. Маленьку, з нуля, без твоїх грошей і без Мар’яниних. Якщо ти хочеш, щоб ми з тобою колись розмовляли нормально, почни з чесності. Хоча б перед собою.
Віктор Миронович довго дивився на сина. Потім несподівано кивнув. Підвівся, застебнув піджак, ще раз подивився на роздруківку, ніби вона була не аркушем, а дзеркалом. Потім повернувся до Мар’яни.
— Вибачте, — сказав він.
Вона не відповіла відразу.
— Це добрий початок.
Він пішов. Двері зачинилися м’яко, без грюкоту. Леся визирнула з кухні, переконалася, що ніхто не падає в непритомність, і знову зникла. Назар стояв біля вікна. За склом горіли вогні великого міста, байдужого до того, що в маленькій квартирі щойно завалився чужий фасад.
— Як ти? — спитала Мар’яна.
Він повернувся до неї.
— Було б простіше, якби він накричав. Якби грюкнув дверима, сказав гидоту. Тоді я міг би злитися.
— А зараз?
— Зараз мені його шкода. І це важче.
Мар’яна підійшла й стала поруч. Не обіймала, не втішала словами. Просто стояла поруч — як він одного разу сидів із нею мовчки, коли їй було потрібно саме це. Назар узяв її за руку.
— Я хочу познайомити тебе з мамою по-справжньому, — сказав він. — Не за столом із порядком денним. Просто.
— Добре. Але нехай спочатку вона дізнається про сьогоднішнє від нього.
Леся принесла три кухлі чаю.
— Усе? — спитала вона.
— Ні, — відповіла Мар’яна. — Але майже.
Вони сіли за стіл. Деякий час мовчали втрьох. Потім Леся подивилася на Назара.
— Ви серйозно про своє бюро?
— Серйозно.
— Тоді в мене є знайомий, якому потрібен архітектор для реконструкції торгового центру. Це не подарунок. Тендер. Чесний. Хочете, познайомлю?
Назар подивився на Мар’яну, потім на Лесю.
— Хочу.
За вікном ніч уже не здавалася такою важкою…
