Після вечері Назар вийшов провести Мар’яну й Галину Остапівну до машини. За воротами він зупинився.
— Вибачте, — сказав він матері Мар’яни тихо.
Галина Остапівна подивилася на нього уважно.
— За що саме?
— За цей стіл. За те, що вам довелося слухати. За те, як поводяться мої батьки.
Мати помовчала.
— Назаре, ви відповідаєте за себе. Не за них.
Він кивнув, коротко, але Мар’яна бачила: ці слова влучили глибоко.
У машині Галина Остапівна довго мовчала. Вона завжди мовчала за кермом, коли думала. Лише на третьому світлофорі сказала:
— Він попросив вибачення в майже незнайомої людини. Не тому, що зобов’язаний, а тому, що вважав це правильним. Це добрий знак.
— Я знаю.
— Тепер про інше. «Спільний борг» — небезпечне формулювання. Якби ми вклалися в його компанію, а він уже під активним позовом, ми ввійшли б у юридично проблемний актив. У найкращому разі втратили б кошти. У гіршому нас могли б втягнути в схему як зручних партнерів.
— Ти думаєш, він розуміє?
— Не все. Люди у відчаї бачать найближчі двері й біжать до них, не дивлячись під ноги.
За два дні Віктор Миронович зателефонував Мар’яні сам. Голос був бадьоріший, ніж зазвичай.
— Радий, що додзвонився. Ми з Софією дуже раді знайомству з вашою мамою. Відчувається серйозна людина. Я хотів би пришвидшити розмову щодо проєкту. Партнери чекають підтвердження, розумієте, такі речі не можна затягувати.
Мар’яна впізнала цей прийом: терміновість, тиск, обіцянка втраченої можливості. Вони в «Живі» не раз чули подібне від постачальників.
— Давайте зустрінемося сьогодні, — сказала вона. — У мене вдома. О шостій.
У слухавці виникла пауза.
— У вас?
— Так. Адресу надішлю.
Спочатку вона зателефонувала матері. Потім Назару.
— Сьогодні о шостій, — сказала вона. — У мене. Ти будеш?
— Ти хочеш, щоб я був?
— Так. Це має статися при тобі.
Потім вона набрала Лесю.
— Мені потрібен роздрукований документ.
— Який?
Мар’яна пояснила. Леся присвиснула.
— Отже, фінальна сцена?
— Ні. Просто чесна розмова.
Квартира Мар’яни була маленькою, орендованою, без ознак достатку. Звичайні меблі, полиці, чайник, плед на дивані, кілька книжок. Саме такою її бачили Ковальчуки у своїй уяві, і в цьому була особлива іронія: квартира справді була такою. Мар’яна не грала бідність тут. Вона просто не купувала зайвого.
Назар прийшов першим. Блідий, зібраний, із прямою спиною. Леся приїхала з папкою, поклала роздруківку на стіл лицьовим боком донизу й пішла на кухню, роблячи вигляд, що її немає. О шостій рівно задзвонив домофон.
Віктор Миронович увійшов і насамперед побачив сина. На обличчі промайнуло роздратування або тривога, але він швидко опанував себе.
— Назаре, добре, що ти тут. Усе-таки сімейне питання.
— Так, — сказав Назар. — Сімейне.
Вони сіли. Віктор Миронович упевнено заговорив про проєкт: партнери, строки, вхід, перший етап, місце Назара в майбутній структурі. Фрази були вибудувані красиво, майже презентаційно. Мар’яна слухала, не перебиваючи. Назар дивився на батька нерухомо.
Коли Віктор Миронович закінчив, Мар’яна перевернула аркуш і поклала перед ним. На папері був роздрукований фрагмент судового реєстру: активна справа, позов на дванадцять мільйонів, дата останнього засідання — зовсім недавня.
Віктор Миронович подивився на аркуш, потім на Мар’яну.
— Звідки це у вас?
— Відкриті дані. Будь-хто може перевірити.
Він повільно поклав долоні на стіл. Ділова інтонація зникла не відразу, але почала осідати, як пил після удару…
