Наступного дня Віктор Миронович надіслав коротке повідомлення: «Обдумали? Готовий зустрітися, коли зручно». Мар’яна показала екран Назару. Він прочитав, і обличчя його стало жорсткішим.
— Він уже пише тобі напряму.
— Він упевнений, що знайшов важіль, — сказала вона. — Або я погоджуся, або ні. Але хід зроблено.
Вони сиділи в Назара на кухні. За вікном був сірий день, із сусіднього двору долинав монотонний звук машини, що зрізала останню траву перед холодами. Назар тримав кухоль обома руками.
— Мені треба поговорити з ним.
— Поговориш. Але не зараз. Нехай спочатку вони зроблять наступний крок.
— Це сказала твоя мама?
— Так. І я їй вірю.
Наступний крок стався за три дні. Софія Павлівна зателефонувала вже іншим тоном: м’яким, майже домашнім.
— Мар’яно, ми з Віктором Мироновичем хочемо запросити вас із мамою на вечерю. Без офіціозу. Усе-таки майбутні родичі, час познайомитися по-справжньому.
Мати, вислухавши, всміхнулася самими губами.
— Вони хочуть подивитися на мене. Перевірити, чи є за нашою скромністю щось потрібне.
— Підемо?
— Звісно. Я двадцять років вела переговори з людьми, які вважали, що їхні гроші роблять їх розумнішими. Нехай оцінюють.
У п’ятницю вони приїхали вдвох. Наліпки на поштовій скриньці вже не було. Чи то помітили, чи просто збіг. Будинок знову виглядав бездоганно, стіл знову був накритий так красиво, що в ньому не відчувалося кухні. Софія Павлівна зустріла їх біля дверей із більшою старанністю, ніж раніше. Віктор Миронович потис Галині Остапівні руку і за частку секунди зробив висновок, який Мар’яна побачила ясно: звичайна жінка, джинси, темний джемпер, стара машина, жодного укладання, жодних зовнішніх ознак грошей.
За вечерею Ковальчуки працювали акуратно. Віктор Миронович питав про медичну сферу, про труднощі управління, про маленькі колективи. Галина Остапівна відповідала саме так, як було потрібно: «невеликий центр», «звичайна робота», «великих заробітків немає». Жодної зайвої деталі.
Софія Павлівна діяла тонше. Вона говорила про життя, ціни, про те, як складно самій підіймати доньку. Здавалося, чекала, що Галина Остапівна почне скаржитися й сама відчинить потрібні двері. Але мати не скаржилася. Вона відповідала спокійно, без образи, не даючи ні приводу для співчуття, ні точки для тиску.
Посеред вечері Віктор Миронович підняв келих, ніби готувався до тосту, але заговорив діловим голосом:
— Галино Остапівно, можливо, рано порушувати таку тему, але я людина пряма. Ми з Софією думаємо про майбутнє молодих. Їм потрібна стартова опора: житло, стабільність, упевненість. Зі свого боку ми готові брати участь. Хотілося б зрозуміти, як дивиться на це ваша сторона.
Мати поставила келих із водою.
— На що саме дивиться?
— На фінансову участь. Щоб у Назара й Мар’яни все було від самого початку.
— Ви питаєте, чи готова я вкласти кошти в їхню майбутню сім’ю?
Він трохи зам’явся.
— У певному сенсі.
— Тоді говоріть конкретніше. Я звикла до цифр.
За столом стало тихо. Софія Павлівна трохи підняла брови. Віктор Миронович швидко відновив усмішку.
— Ми думали про спільну участь у проєкті, про який я вже говорив із Мар’яною. Це дало б змогу закрити спільний борг, підняти нову справу й дати Назару правильну позицію.
«Спільний борг». Він вимовив це так, ніби борг уже належав усім, хто сидів за столом. Мар’яна побачила, як мати повільно кивнула. Цей кивок вона знала з дитинства: Галина Остапівна все зрозуміла й тепер чекала лише продовження.
У цьому слові було більше небезпеки, ніж у названій сумі. Сума могла бути великою чи малою, обговорюваною чи непідйомною, але вона хоча б лишалася числом. А «спільний» змінював природу розмови. Він непомітно переносив чужу помилку на майбутню сім’ю, ніби самі заручини вже давали право вимагати участі. Мар’яна відчула, як під столом напружилися пальці. Мати ж зовні не змінилася. Вона вміла не виказувати реакції там, де інша сторона чекає емоцій.
— Добре, — сказала мати. — Я подумаю.
Віктор Миронович розслабився. Він сприйняв це за інтерес, не помітивши, що мотузка вже затягується в нього в руках…
