Наступного ранку зателефонував Віктор Миронович. Не Назару — Мар’яні. Голос був діловий, сухий, звичний до розпоряджень.
— Мар’яно, у мене є до вас розмова. Краще зустрітися без Назара. Тема така, яку варто обговорити спокійно.
Вона витримала три секунди.
— Добре. Де?
Він призначив кафе в діловому кварталі: недороге, не надто помітне, без зайвої урочистості. Місце людини, яка хоче говорити про гроші так, ніби йдеться лише про робоче питання. Назару Мар’яна написала відразу: «Твій батько подзвонив. Зустрічаємося сьогодні. Потім розповім».
Відповідь прийшла швидко: «Я знаю. Він сказав. Ти впевнена?»
«Так».
Мати, дізнавшись про зустріч, сказала:
— Слухай більше, ніж говори. Не допомагай йому формулювати. Люди, які приходять по вигоду, самі все вимовляють, якщо їм не заважати.
Віктор Миронович прийшов раніше. Сидів із кавою, телефон прибрав одразу, щойно вона ввійшла. Підвівся, привітався, дочекався, поки вона сяде. Манери в нього були хороші, відпрацьовані роками переговорів.
— Буду прямий, — почав він, коли офіціант пішов. — Мені здається, ви це цінуєте.
— Ціную.
— Розумію, що на вечері ми могли здатися вам надто стриманими. Нові знайомства, сімейне хвилювання… Але розмова не про це. Вона про Назара і про його майбутнє. І, чесно кажучи, про нашу сімейну ситуацію.
Мар’яна тримала чашку обома руками й мовчала.
— Назар талановитий, — продовжив Віктор Миронович. — Але його бюро маленьке, зарплата скромна. У великому місті на це важко будувати життя. У мене є проєкт. Серйозний. Партнери готові підключитися, концепція пропрацьована, але потрібен початковий вхід. Для запуску, оформлення, першого етапу.
Він трохи подався вперед.
— Я не прошу грошей. Говорю про можливість. Якщо ви або ваша родина захочете увійти як партнери, це буде вигідно всім. Назар отримає посаду, яка йому підходить. Усе залишиться всередині родини.
«Усередині родини» прозвучало красиво й небезпечно.
— Скільки? — спитала Мар’яна.
Він на мить утратив темп.
— Для першого етапу — близько чотирьох мільйонів.
Цифра лягла на стіл між чашками. Віктор Миронович дивився на Мар’яну з професійним оптимізмом, але під цією маскою проступала втома. Не артистична, справжня, глибоко в’їдлива. Мар’яна знала такий вигляд із розповідей матері: коли треба усміхатися, хоча кошти закінчуються раніше місяця.
У цю секунду їй майже стало його шкода. Не настільки, щоб сплутати жаль із згодою, і не настільки, щоб забути про власні межі. Просто за переговорником, який звик говорити про можливості, вона побачила людину, загнану в кут власними колишніми рішеннями. Він не просив прямо, бо прямота зруйнувала б залишки гідності. Він називав прохання партнерством, бо так легше дивитися на себе вранці. Але зміст від цього не змінювався.
— Мені треба подумати, — сказала вона рівно.
Він кивнув, явно вирішивши, що розмова минула вдало.
— Звісно. Тільки поки без Назара. Спочатку нам із вами треба зрозуміти, чи є спільне бачення.
Без Назара. Вона запам’ятала.
Після зустрічі Мар’яна написала йому: «Він просить чотири мільйони в партнерство. Просив не казати тобі».
Відповіддю був один знак питання. Вона набрала: «Увечері розповім усе».
Галина Остапівна, отримавши повідомлення, веліла приїжджати. Коли Мар’яна ввійшла на кухню, мати вже сиділа з ноутбуком.
— Старі борги — не все, — сказала вона, розгортаючи екран. — Три місяці тому один кредитор подав новий позов. Вимоги — дванадцять мільйонів. Справу ще розглядають.
Мар’яна дивилася на рядки реєстру.
— Отже, чотири мільйони не на проєкт.
— Найімовірніше, на найтерміновішу пожежу, — відповіла мати.
За вікном починався дрібний дощ. Галина Остапівна закрила ноутбук.
— Дамо їм іще трохи мотузки. Нехай скажуть усе відкрито. Потім скажемо ми.
Мар’яна кивнула. Мотузка то мотузка…
