Наступного вечора Назар відчинив двері в джинсах і простій сорочці. Обличчя було блідіше, ніж зазвичай, рухи — зібраніші. Він поставив чайник, сів навпроти Мар’яни за кухонний стіл і якийсь час дивився на дерев’яну поверхню, ніби там лежали слова, які йому треба було підняти.
— Три тижні тому я почув розмову батьків, — почав він. — Випадково. Уночі вийшов по воду й зупинився біля дверей кухні, бо почув своє ім’я.
Мар’яна не перебила.
— Батько говорив матері, що треба квапитися. Що кредитори знову нагадують про себе, що будинок скоро нічим буде оплачувати, що якщо я приведу «правильну» дівчину, частину питань можна буде закрити. Він говорив про родину нареченої. Про гроші. Про вкладення в його нову компанію.
Чайник шумів дедалі голосніше, але Назар ніби не чув.
— Ти знав це три тижні, — сказала Мар’яна.
— Так.
— І мовчав.
Він не відвів погляду.
— Мовчав. Спочатку тому, що не хотів вірити. Потім тому, що не розумів, як сказати. Це мої батьки. Я сподівався, що неправильно зрозумів. Що вирвав шматок розмови з контексту. Але після вашого обіду мама повернулася з таким обличчям, що я зрозумів: вона тебе перевіряла. І зрозуміла, що ти їм не підходиш.
Чайник клацнув і вимкнувся. Назар не ворухнувся.
— Сьогодні батько спитав мене, чи є в твоєї матері «щось за душею». Тоді я зрозумів, що наступний крок вони зроблять уже до тебе або до неї. І я не маю права чекати далі.
Він говорив без самозахисту, і це було важливіше за самі слова. Не пояснював, що хотів як краще. Не вимагав розуміння. Просто викладав на стіл свою провину.
Мар’яна знала, як звучить людина, яка хоче лише зменшити покарання. Такі люди заздалегідь розставляють виправдання, підсовують пом’якшувальні обставини, говорять про складне дитинство, важкий вибір, чужий тиск. Назар цього не робив. Кожна його фраза лишалася на столі важкою й неприкритою. Від цього біль був чеснішим, але не легшим. Їй хотілося водночас встати й піти, простягнути руку, закричати, замовкнути. Вона сиділа нерухомо, бо в такі хвилини будь-який рух міг стати рішенням раніше часу.
— Мар’яно, я не знаю, які в тебе гроші, і не хотів знати. Не тому, що я особливий, а тому, що мені справді потрібна ти. Але я мав сказати раніше. Не сказав. Це моя провина.
Вона довго дивилася на його руки — нерухомі, стиснуті, надто напружені для людини, яка намагається здаватися спокійною. Потім встала, підійшла до сумки й дістала телефон. Знайшла збережений скриншот головної сторінки сайту бренду «Жива», де під описом стояло її ім’я — співзасновниця, керівниця продукту. Поклала телефон перед Назаром.
Він прочитав. Потім ще раз. Потім повільно підвів очі.
— Це ти?
— Я.
— «Жива» — та сама, що продається в аптеках?
— У багатьох.
Назар відкинувся на спинку стільця й тихо розсміявся. Сміх був не веселий, а якийсь видихнутий: над дивністю, над безглуздям, над тим, як далеко вони обоє зайшли у своїх мовчаннях.
— Отже, ми обоє грали ролі, — сказав він. — Я — що не знаю. Ти — що небагата.
— Не зовсім рівний обмін, — відповіла Мар’яна. — Ти знав три тижні. Я почала підозрювати з першої вечері. Ми обоє не сказали правду відразу, але причини різні.
Він кивнув і опустив погляд.
— Що тепер?
Мар’яна повернулася на своє місце.
— Тепер вирішимо, що робити з твоїми батьками. Разом, якщо ти хочеш разом.
— Хочу, — сказав він одразу.
Вони просиділи за столом іще майже дві години. Назар розповідав, як після краху батькових справ родина почала жити всередині декорації: зовні все красиво, всередині постійне напруження, замовчування, короткі розмови за зачиненими дверима. Мар’яна розповіла про матір, про «Живу», про двох чоловіків, які закохалися не в неї, а в можливість наблизитися до її грошей. Наприкінці вечора між ними було менше красивої невизначеності й більше важкої, але чесної близькості.
Біля дверей вона спитала:
— Якщо твої батьки дізнаються, хто я, вони зупиняться?
Назар подумав.
— Ні. Батько, найімовірніше, почне шукати спосіб використати це.
— Тоді поки мовчимо. Подивимося, як далеко вони готові зайти.
Він кивнув. Мар’яна вийшла до таксі з відчуттям, що вони обоє зняли по одній масці. Решта ще лишалися на обличчях…
