За два тижні після вечері Софія Павлівна зателефонувала сама. Голос був той самий — теплий, акуратний, із добре відміряною дозою сердечності.
— Мар’яно, я подумала, нам із вами варто пообідати вдвох. Без чоловіків. Просто поговорити по-жіночому.
Мар’яна погодилася. Ресторан Софія Павлівна обрала сама — у центрі великого міста, на нейтральній, але явно звичній їй території. Вона прийшла раніше, зайняла столик біля вікна й зустріла Мар’яну усмішкою господині становища. Мар’яна приїхала в тому самому старому пальті, з тією самою полотняною сумкою і в тих самих чоботях. Роль треба було витримати до кінця.
Софія Павлівна замовила салат і рибу. Мар’яна обрала суп і хліб, найпростіше в меню. Швидкий погляд навпроти відзначив цей вибір і, здається, лишився ним задоволений. Перші двадцять хвилин вони говорили про погоду, дитинство Назара, міську метушню, ресторани, які відкриваються й закриваються швидше, ніж люди встигають до них звикнути.
Потім Софія Павлівна склала руки на столі.
— Мар’яно, я хочу поговорити відверто. Як жінка з жінкою.
— Звісно.
— Ви любите Назара?
— Так.
Відповідь була надто простою, щоб її можна було обійти. Софія Павлівна кивнула, але погляд її став уважнішим.
— Назар — людина з великим майбутнім. Але майбутньому потрібен фундамент. Не лише професійний, сімейний теж. Я як мати думаю про те, щоб поруч із ним була людина, з якою можна будувати стійке життя.
— Стійке в якому сенсі?
— У найзвичайнішому. Молодим завжди потрібна підтримка. З нашого боку ми зробимо все, що зможемо. Але важливо, щоб і інша сторона розуміла реальність.
Слово «підтримка» повисло між ними м’якою тканиною, під якою легко вгадувалася форма грошей.
— Ви хочете спитати, чи є в мене або в моєї родини кошти? — прямо сказала Мар’яна.
Софія Павлівна не збентежилася. Лише трохи підняла брови, ніби прямота була несподівано грубою.
— Ні-ні, що ви. Я говорю не про суми, а про погляд на життя. Про близькість цінностей.
— Ми живемо скромно, — відповіла Мар’яна. — Мама керує невеликим медичним центром. Я працюю в маркетингу. Великого капіталу в нас немає.
В обличчі Софії Павлівни щось ледь помітно змістилося. Не розчарування в чистому вигляді, ні. Радше швидкий перерахунок. Внутрішній стовпчик цифр, з якого зник потрібний рядок.
— Головне, звісно, почуття, — сказала вона майже відразу, знову усміхнувшись.
Обід закінчився за сорок хвилин. Рахунок Софія Павлівна взяла на себе, не пропонуючи ділити. Біля входу вони попрощалися тепло, майже ласкаво. Мар’яна дійшла до рогу, звернула й зупинилася. Перевірка відбулася. Софія Павлівна хотіла зрозуміти, чи є в родини нареченої гроші. Відповідь «ні» її не зруйнувала, але змінила. Отже, відповідь була важлива.
Вона стояла біля стіни будинку, де вітер ганяв тротуаром вологе листя, і відновлювала розмову за фразами. «Фундамент», «підтримка», «реальність», «цінності» — усі ці слова були надто м’якими, щоб їх можна було звинуватити напряму, і надто точними, щоб сприйняти за випадковість. Софія Павлівна нічого не попросила, не назвала суми, не вимовила жодного грубого слова. Але Мар’яна вийшла з ресторану з відчуттям, ніби її не слухали, а просвічували на світло, намагаючись визначити товщину гаманця під старим пальтом.
Увечері Леся прийшла до Мар’яни із зошитом. Вона завжди робила записи від руки: казала, що так думки стають слухнянішими. Мар’яна переказала обід. Леся кивала й писала.
— Вони промацують, — сказала вона. — Тепер варіанти. Або вирішать, що ти безкорисна партія, і почнуть тиснути на Назара. Або спробують зайти прямо.
— Друге, — сказала Мар’яна. — Віктор Миронович не схожий на людину, яка відступає після першої невдачі.
Пізно вночі написав Назар: «Ти не спиш?»
Вона відповіла: «Ні».
Він зателефонував майже відразу. Голос був утомлений і незвично тихий.
— Мама сказала, що ви обідали.
— Так. Поговорили.
Пауза.
— Мар’яно, мені треба тобі дещо сказати. Не телефоном. Давай завтра зустрінемося. Краще вдома. У мене або в тебе.
— У тебе, — сказала вона.
Якщо він збирався вимовити те, чого вона боялася, нехай це станеться в його просторі. Так легше буде встати й піти…
