Леся взяла слухавку майже відразу.
— Ну? — спитала вона. — Спочатку ти.
Мар’яна, не знімаючи пальта, пройшла в квартиру й коротко переказала все: наліпку на поштовій скриньці, кейтерингову сервіровку, жест із вином, розмову чоловіків у кабінеті, туманну мову про проєкти. Леся слухала без перебивань. Потім сказала:
— Збігається.
— Із чим?
— Я підняла судовий реєстр. Знайшла три старі справи. Дві закриті угодами з кредиторами, третя теж закінчилася не на їхню користь, але без відкритого продовження. Загальні вимоги там були дуже великі, десятки мільйонів. Це не дрібні хвости.
Мар’яна повісила пальто на гачок і пішла на кухню.
— Старі борги?
— Основна частина — так. Але далі цікавіше. Два роки тому Віктор Миронович зареєстрував нову компанію. «Ковальчук і партнери». Статутний капітал мінімальний, працівників за відкритими даними немає, руху майже нуль. Тобто на папері вона є, а життя в ній немає.
Чайник почав шуміти. Мар’яна дивилася на нього так, ніби в окропі можна було побачити відповідь.
— А будинок?
— Перевірила через оголошення. Здається помісячно й на короткі строки. Ціна така, що людина без стабільного великого доходу довго не протягне.
— Звідки гроші?
— Або є приховане джерело, якого я не бачу, або вони живуть у борг. Або чекають, що хтось принесе їм гроші ззовні.
Мар’яна мовчала. Леся теж трохи помовчала, потім додала:
— І ще. Я знайшла старий скриншот у закритому обговоренні. Підтвердити повністю не можу, але прізвище там спливає, і фраза дуже неприємна: що синові потрібна дівчина із заможної родини.
Мар’яна взяла чашку обома руками.
— Ти думаєш, Назар у цьому бере участь?
— Я думаю, що поки ми цього не знаємо, — жорстко сказала Леся. — Не змішуй батька й сина раніше часу.
Вона мала рацію. Уночі Мар’яна довго лежала без сну. Перед очима стояв Назар за столом: його мовчання, погляд, рука під скатертиною. За чотири місяці він жодного разу не спитав її про гроші. Ні про зарплату, ні про квартиру, ні про заощадження, ні про те, чи має мати майно. Зазвичай користь рано чи пізно просочується в розмову: жартом, натяком, «випадковим» запитанням. У Назара не просочувалася. Це могло означати добре виховання. А могло — що він справді не знав.
Але саме невідомість була важчою за будь-яке пряме звинувачення. Якби вона побачила в ньому жадібність, усе стало б простіше: боляче, але зрозуміло. Можна було б зачинити двері, пережити чергове розчарування й повернутися до колишньої обережності. А Назар не вкладався в цю схему. Його доброта не виглядала спектаклем, його незручність не була розрахованою, і від цього підозри ставали майже зрадою. Мар’яна злилася на себе за недовіру й водночас розуміла, що інакше вже не вміє.
Уранці зателефонувала мати.
— Як усе минуло?
Мар’яна розповіла. Галина Остапівна слухала своїм фірмовим мовчанням, у якому думки працювали швидше за слова.
— Нічого не змінюй, — сказала вона нарешті. — Залишайся Мар’яною з маркетингу. Дивися, що вони робитимуть далі.
— А якщо Назар ні до чого?
Пауза тривала трохи довше.
— Тоді він сам знайде спосіб сказати тобі правду. А якщо не знайде — це теж буде відповідь.
Наступні два тижні минули майже спокійно. Мар’яна й Назар бачилися часто: вечеряли в неї або в нього, гуляли, сперечалися про фільми, сміялися з його історій про замовників, які просили «незвично, але щоб як у всіх». Одного разу він прийшов похмурий і втомлений, сів на диван і довго дивився в одну точку. Вона не стала витягати пояснення. Поставила поруч каву, увімкнула тихий фільм без сенсу. За пів години він сказав:
— Дякую. Мені просто треба було посидіти поруч і не говорити.
У такі хвилини Мар’яна розуміла, що любить його вже не за книжку, з якою він сидів у черзі, і не за скромну каблучку, а за цю здатність бути поруч без зайвих слів. І саме тому думати про його батьків ставало дедалі болючіше…
