Вечеря почалася з ввічливості, схожої на тонкий лак. Зверху — блиск, під ним — холодна поверхня. Софія Павлівна розпитувала Мар’яну про роботу так, як виховані дорослі розмовляють із чужими дітьми: уважно, м’яко, але без справжнього інтересу.
— Маркетинг, мабуть, цікава сфера, — сказала вона, акуратно розрізаючи рибу. — Хоча зараз усе таке нестабільне. Компанії відкриваються, закриваються… важко будувати плани.
Мар’яна погодилася, що будувати плани непросто, і додала, що намагається не загадувати далеко. Софія Павлівна вдоволено кивнула. Віктор Миронович майже не ставив запитань. Він волів говорити сам. Про проєкти, партнерів, можливості, нові напрями. Слова звучали впевнено, важко, солідно. Але за ними не було нічого, що можна було б перевірити: ні адреси, ні назви компанії, ні строків, ні сум. Лише гладка, добре натерта поверхня ділової мови.
Назар за столом був тихіший, ніж зазвичай. Відповідав, коли його питали, один раз передав Мар’яні хліб, потім торкнувся її пальців під скатертиною. Жест міг означати підтримку. Або вибачення. Вона не розібрала. Але помітила, як часто він дивиться в тарілку і як рідко — на батька.
На середині вечері сталася дрібниця, яка остаточно зміцнила Мар’яну в підозрах. Софія Павлівна запропонувала вино, представивши пляшку з повагою до її походження й смаку. Мар’яна попросила води, пославшись на те, що їй потрібна ясна голова. Віктор Миронович налив собі, випив, потягнувся повторити, і Софія Павлівна майже непомітно накрила шийку пляшки долонею. Рух був швидкий, відпрацьований, наче випадковий. Ніхто не звернув би уваги. Мар’яна звернула.
Так бережуть не дорогу річ, а залишок. Так роблять люди, які точно знають, скільки в них ще лишилося вина, грошей, часу й можливостей виглядати заможними.
Мар’яна майже фізично відчула за цим жестом утому господині, змушеної стежити не лише за розмовою, а й за кожною дрібницею постановки. Скільки лишилося пляшок. Скільки можна подати, щоб не виглядало скупо. Скільки світла ввімкнути, щоб дім здавався теплим, але не марнотратним. Софія Павлівна тримала фасад не менше за чоловіка, тільки її робота була тоншою й тому непомітнішою: поправити, зупинити, усміхнутися, приховати нестачу до того, як її хтось побачить.
Після вечері Віктор Миронович запросив Назара до кабінету «на хвилинку, у справі». Чоловіки пішли, залишивши Мар’яну із Софією Павлівною у вітальні. Чай був ароматний, чашки тонкі, розмова — така ж тонка й небезпечна. Софія Павлівна розповідала про сина: як добре він учився, який був вдумливий, як завжди відрізнявся від інших хлопців. Потім непомітно перевела розмову до «цінностей сім’ї» і «правильного оточення».
Мар’яна кивала, не сперечалася, дозволяла їй іти туди, куди та збиралася від самого початку.
— Ви одна живете? — спитала Софія Павлівна ніби між іншим. — Винаймаєте?
— Так. Невелика квартира. Мені зручно.
— Зараз багато хто так, — співчутливо сказала вона. — Звісно, оренда — це викинуті кошти, але коли іншого виходу немає…
Мар’яна лише усміхнулася. Коли чоловіки повернулися, у кімнаті вже щось змінилося. Назар був напружений інакше, ніж до відходу. Віктор Миронович пожвавився, як людина, яка встигла щось вирішити й тепер несе це рішення в собі, не показуючи.
Біля воріт Назар обійняв Мар’яну довше, ніж зазвичай. Він явно збирався щось сказати, але знову промовчав. У таксі вона дивилася на вогні великого міста за склом і подумки складала побачене: орендований будинок, ідеально чужу сервіровку, долоню на пляшці, розмову чоловіків у кабінеті після того, як її визнали небагатою, порожні фрази про проєкти й погляд Назара. Не погляд чоловіка, якому ніяково за просту наречену перед багатими батьками. Інший. Сором’язливий. Важкий. Ніби йому було соромно не за неї, а за когось поруч.
Телефон завібрував. Повідомлення від Лесі: «Знайшла нове. Подзвони, як доїдеш».
Мар’яна відповіла: «За десять хвилин».
За вікном тяглися мокрі вулиці, відбиваючи фари й вивіски. Їй здавалося, що вона прийшла подивитися одну п’єсу, а потрапила зовсім в іншу. І в цій п’єсі вже підіймалася завіса над чимось, до чого вона не була готова…
