Віктор Миронович Ковальчук, п’ятдесят вісім років, колись помітна постать серед забудовників найближчих районів. Кілька зданих житлових комплексів, старі публікації в ділових виданнях, фотографії з важливими людьми, упевнені інтерв’ю про розвиток ринку. Потім — різкий провал. Потім майже повна тиша. Пара згадок про фінансові труднощі компаній, ліквідація однієї з них, судові справи, частина інформації закрита, але сам слід у реєстрах нікуди не зник.
Натомість соціальні мережі дружини, Софії Павлівни, розповідали зовсім іншу історію. Замiський будинок із колонами, вечері, морський курорт, фотографії із залів із м’яким світлом і дорогим оздобленням. Віктор Миронович поруч: бездоганний костюм, упевнена усмішка, вигляд людини, у якої все під контролем. На знімках вони виглядали як родина, що пережила хіба що звичайні дрібні труднощі багатих людей.
— Цікаво, — сказала Леся, відкидаючись на спинку стільця. — За документами все сильно просіло, а за картинками — життя майже княже.
— Може, відновився? — припустила Мар’яна, хоча сама почула у своєму голосі сумнів.
— Може, — погодилася Леся. — А може, це лише фасад.
Вона не стала договорювати. Їм обом не треба було пояснювати, що іноді фасад коштує дорожче за сам будинок, але тримається на порожнечі.
Увечері Мар’яна зателефонувала Назару й сказала, що хоче познайомитися з його батьками. Він зрадів, і радість була справжньою. Але під нею Мар’яна вловила іншу ноту — тонке напруження, майже нечутне, як звук за стіною, який помічаєш лише вночі.
— Вони будуть раді, — сказав Назар після короткої паузи. — Коли тобі зручно?
Вони домовилися на суботу. У четвер Мар’яна сиділа в матері на кухні, пила чай і розповідала все, що вони з Лесею знайшли. Галина Остапівна слухала спокійно. Потім поставила чашку на стіл.
— Підемо такими, якими їм зручно нас уявити, — сказала вона. — Ти — звичайна дівчина із середньою роботою. Я — керівниця маленького медичного центру, без особливих доходів. Подивимося, що вони зроблять із цією картиною.
— Це чесно? — спитала Мар’яна.
Мати підвела на неї очі.
— А шукати для сина вигідну партію — чесно?
Заперечити було нічого. У п’ятницю Мар’яна дістала з глибини шафи старе коричневе пальто, трохи потерте на рукавах, чоботи без підборів, які давно просилися на спочинок, і полотняну сумку з вицвілим малюнком. Волосся зібрала в простий хвіст. У дзеркалі стояла дівчина, на якій погляд затримався б хіба що випадково. Саме така дівчина мала увійти до будинку Ковальчуків.
Таксі зупинилося біля воріт о пів на сьому. Будинок виявився великим, красивим, надто старанним. І майже одразу Мар’яна зрозуміла: він не їхній. На металевій поштовій скриньці біля воріт лишалася маленька наліпка агентства дорогої нерухомості. Такі мітки зазвичай забувають зняти, коли об’єкт здають на короткий строк або помісячно. Деталь була крихітна, але Мар’яна вміла помічати крихітні деталі.
Двері відчинив Назар. Він усміхнувся тепло й трохи винувато, взяв її за руку. Його долоня була спокійна, міцна, і це трохи втримало Мар’яну на місці. Усередині пахло квітами, хорошою їжею й чужою підготовкою. У вітальні горіло м’яке світло, стіл був накритий ідеально: однакові келихи, однакові прибори, жодної зайвої серветки, жодної домашньої випадковості. Так накривають не для родини, а для враження.
Софія Павлівна стояла біля каміна. Постава бездоганна, волосся вкладене з точністю, що потребує часу й грошей, сукня темна, прикраси дорогі або дуже схожі на дорогі. Усмішка була готова заздалегідь.
У кімнаті все було надто вивірено. Квіти стояли не там, де їх поставила б людина, яка любить квіти, а там, де вони краще виглядали в кадрі. Плед на кріслі лежав кутом, ніби його спеціально кинули «недбало». Навіть запах їжі не йшов із кухні, а з’являвся одразу готовим, ресторанним, без пари, без дзвону каструль, без звичайної домашньої метушні. Мар’яна гостро відчула, що потрапила не в дім, а в декорацію дому, де кожен предмет мав підтверджувати чужу версію благополуччя.
— Мар’яно, нарешті, — сказала вона, простягаючи руку. — Назар стільки розповідав.
Рукостискання — легке. Погляд — швидкий, чіпкий. За півтори секунди Софія Павлівна оцінила пальто, сумку, чоботи, хвіст. Вона не вимовила жодного слова, але Мар’яна почула все. Віктор Миронович підвівся з крісла, високий, кремезний, із доглянутою сивиною й звичкою займати простір.
Ця німа оцінка виявилася навіть виразнішою за пряму грубість. Грубість можна відбити, на неї можна відповісти, її можна запам’ятати як чуже невиховання. А тут усе лишалося в межах хороших манер. Усмішка, тон, запрошення пройти, запитання про дорогу — усе було бездоганно. Тільки під бездоганністю працював лічильник: скільки коштує пальто, чому сумка така проста, чи є в дівчини звичка до дорогих речей, чи можна чекати від її родини чогось суттєвого. Мар’яна не образилася. Вона саме по це й прийшла — побачити, як швидко її поставлять на потрібну полицю.
— Радий знайомству, — сказав він. — Назар казав, ви в маркетингу?
— Так, у невеликій компанії.
Він кивнув, ніби отримав саме ту відповідь, на яку чекав, і майже відразу подумки прибрав її зі списку важливих людей вечора…
