Місце для знайомства було настільки неромантичним, що потім Мар’яна іноді сміялася, згадуючи його. Звичайна міська клініка, пластикові стільці, облуплена фарба на стіні, запах ліків і мокрого верхнього одягу. У неї було банальне застудне захворювання, і платити за довідку в приватному центрі вона не хотіла з принципу. Гроші були інструментом, а не способом уникати черг за будь-яку ціну.
Назар сів поруч із паперовою книжкою в руках. Не з телефоном, не з планшетом — зі справжньою книжкою, трохи потертою, із закладкою між сторінками. Високий, у сірій куртці, спокійний, без тієї навмисної впевненості, якою чоловіки іноді прикривають незручність. Мар’яна машинально глянула на обкладинку. Збірка прози. Добрий знак, подумала вона.
Наступної секунди телефон вислизнув у неї з рук і впав екраном донизу. Назар підняв його раніше, ніж вона встигла нахилитися, швидко оглянув кут, переконався, що скло ціле, і простягнув назад.
— Тримайте міцніше, — сказав він без спроби перетворити те, що сталося, на дотепний привід для знайомства.
Вони заговорили не відразу. Просто черга не рухалася, мовчання ставало дедалі безглуздішим, а книжка на його колінах виявилася зручною темою. Назар виявився архітектором. Працював у невеликому бюро, проєктував житлові будинки й говорив про це без красивих поз, без «створюю середовище» і «мислю просторами».
— Переважно креслю, сперечаюся із замовниками й іноді поступаюся, — сказав він. — Іноді даремно.
Звали його Назар Ковальчук. Коли Мар’яна назвалася просто менеджеркою, він не уточнив, скільки вона заробляє, не спитав, де працює, не спробував оцінити її кар’єрну перспективу. Натомість спитав, чи любить вона таку саму прозу, як та, що лежала в нього на колінах. Вона любила. Двадцять хвилин пролетіли несподівано швидко, поки його не викликали до лікаря. Ідучи, він озирнувся, ніби хотів щось сказати, але лише усміхнувся й махнув рукою.
За три дні вони випадково зустрілися в маленькій кав’ярні біля її роботи. Мар’яна вірила саме у випадковість: місце було нічим не примітним, туди не приходили «на полювання» за знайомими обличчями. Вони взяли по каві й просиділи майже дві години. Потім були прогулянки парками, де Назар чомусь знав назви дерев. Дешеві денні сеанси в кіно. Довга поїздка приміським потягом без мети, бо за вікнами падав сніг, а розходитися не хотілося.
Він не справляв враження дорогими ресторанами, подарунками чи розповідями про майбутні успіхи. Саме це спочатку насторожувало Мар’яну найдужче. Вона звикла чекати підступу там, де все надто просто. Але підступу не було. Назар був уважний, трохи розсіяний, смішно морщився, коли говорив про погане планування квартир, і вмів мовчати так, що поруч із ним не ставало порожньо.
З ним не треба було бути зручною версією себе. Якщо вона втомлювалася, він не вимагав веселості. Якщо мовчала, не сприймав це як образу. Іноді вони йшли поруч цілий квартал, майже не розмовляючи, і Мар’яна ловила себе на незвичному відчутті: тиша не просить пояснень. Після колишніх стосунків, де кожне мовчання швидко перетворювалося на допит або торг, це здавалося розкішшю, хоча зовні не коштувало нічого.
За чотири місяці він зробив пропозицію. Без публіки, без коліна на землі, без заздалегідь підготовленого спектаклю. Вони сиділи на лавці в парку, вітер ворушив сухе листя біля доріжки. Назар дістав маленьку коробочку. Каблучка була проста, з прозорим каменем, недорогим і дуже чесним.
— Я розумію, що минуло мало часу, — сказав він. — І розумію, що ми ще багато чого не знаємо одне про одного. Але я хочу дізнаватися це з тобою. Якщо ти теж хочеш.
Мар’яна сказала «так». Увечері вона зателефонувала матері. Галина Остапівна слухала без перебивань, як уміла тільки вона: мовчанням, у якому відчувалася повна увага. Коли донька договорила, мати спитала одне:
— Ти щаслива?
— Так.
— Тоді добре. Тепер розкажи, хто його батьки.
Мар’яна замислилася. Про родину Назара вона знала мало. Батьки жили у великому місті, батько колись був пов’язаний із будівництвом і нерухомістю, мати займалася громадськими заходами. Сам Назар говорив про них скупо, без охоти, і Мар’яна не лізла туди, куди її не запрошували.
— Майже нічого не знаю, — зізналася вона.
У слухавці повисла пауза.
— Тоді до знайомства подивимося на них без наших візитівок, — сказала мати.
Мар’яна зрозуміла відразу. Наступного дня вони з Лесею відкрили ноутбук. Леся працювала в юридичній фірмі й мала талант витягати назовні відомості, які начебто лежали відкрито, але чомусь нікому не впадали в око. За дві години на екрані вже складався портрет родини Ковальчуків, і що далі, то менше він подобався Мар’яні…
