За сім місяців народилася дівчинка. Ім’я вони вибрали заздалегідь, хоча довго перебирали варіанти. Спочатку Назар приносив списки на листочках, Мар’яна викреслювала половину, потім вони мінялися ролями. Якісь імена здавалися надто м’якими, якісь надто чужими, якісь красивими, але не їхніми. Одного вечора, коли за вікном уже рано темніло, Назар раптом сказав:
— Галина.
Мар’яна підвела очі.
— На честь мами?
— На честь того, що вона зробила. Для тебе. І для нас обох, якщо подумати. Якби вона не виростила тебе такою, нічого цього не було б.
Він вимовив це обережно, ніби боявся, що не має права пропонувати ім’я її матері. Мар’яна мовчала кілька секунд не тому, що сумнівалася, а тому, що всередині стало надто тісно від вдячності.
— Я дуже за, — сказала вона нарешті.
Про те, як назвуть дівчинку, Галині Остапівні сказали за тиждень до пологів. Мар’яна хотіла зробити це особисто, але сил уже було мало, і розмова сталася телефоном. Мати вислухала й довго не відповідала.
— Не треба було, — сказала вона нарешті.
— Чому?
— Це багато.
— Мамо, ти їхала до пологового відділення міським транспортом у снігопад. Спала по чотири години. Вчилася ночами. Не здавалася щосереди, коли хотілося здатися. Це не багато. Це рівно стільки, скільки треба.
На тому кінці знову настала тиша. Мар’яна чула, як мати дихає, як десь у неї на кухні тихо працює холодильник, як не вимовляються слова, яким надто важко вийти.
— Добре, — сказала Галина Остапівна. — Галина.
Пологи почалися рано-вранці. Назар був поруч до тієї межі, за яку його вже не пустили, а потім ходив коридором і, як пізніше зізнався, уперше в житті не міг ні читати, ні креслити, ні думати. Він просто ходив від вікна до стіни й назад, рахуючи кроки, ніби від їхньої кількості щось залежало.
Мар’яна запам’ятовувала все уривками: яскраве світло, голос лікаря, власне дихання, біль, який накочував і відступав, чиюсь долоню, мокре волосся на скронях. А потім — маленьке, зморщене, сердите обличчя, тонкий крик і відчуття, що світ раптом став іншим за вагою. Не більшим, не меншим — просто інакшим.
Вона думала, що в таку мить обов’язково прийде одна велика, ясна емоція. Але прийшло одразу багато: полегшення, страх, ніжність, розгубленість, смішна недовіра до того, що це маленьке створіння справді її донька. Усе було надто справжнім для красивих слів. Мар’яна дивилася на дитину й раптом розуміла матір по-новому — не розумом, а тілом, шкірою, диханням. Колись Галина Остапівна так само дивилася на неї після снігопаду й уже не мала права відступити.
Коли їй поклали дівчинку, Мар’яна дивилася на неї й не могла повірити, що ця крихітна людина вже пов’язана з усіма їхніми масками, помилками, виборами, прощеннями. Донька нічого не знала, але якимось чином уже була відповіддю на багато що…
Вона чекала, що в цю мить стане зрозуміло все одразу: як бути матір’ю, як не помилятися, як захищати й не душити турботою. Нічого такого не сталося. Було лише тепле маленьке тіло, збите дихання й відчуття, що тепер доведеться вчитися заново, без інструкцій і готових схем. І дивним чином це не лякало так сильно, як мало б. У їхній родині вже вміли вчитися на ходу…
