Галині Остапівні зателефонували відразу. Вона приїхала за сорок хвилин із квітами й старим вовняним пледом — тим самим, у який колись загортала маленьку Мар’яну. Плед був м’який, трохи витертий по краях, пах домом і шафою, де лежали речі, що пережили не один сезон і тому стали майже родинними свідками.
Мати увійшла до палати не поспішаючи, але Мар’яна бачила, що спокій дається їй зусиллям. У руках у неї здригнулися квіти. Вона підійшла до ліжка, подивилася на онуку й раптом стала зовсім іншою — не керівниця, не жінка, звикла тримати життя за горло, не та, що перевіряє реєстри й бачить брехню під усмішкою. Просто бабуся, яка вперше побачила дитину, названу її ім’ям.
— Тримай, — сказала Мар’яна.
Галина Остапівна взяла дівчинку так обережно, ніби боялася потривожити повітря навколо неї. Довго мовчала. Дивилася на крихітні пальці, на заплющені повіки, на серйозний рот.
— Мені, — сказала вона тихо.
— Що?
— Назвали мені. Не дівчинці, не Назару. Мені.
У неї здригнулися губи. Вона не стала ховати вологі очі — рідкісна для неї, майже неймовірна відкритість.
— От бачиш, — сказала вона. — Інструмент працює правильно, якщо тримати його правильно.
Мар’яна засміялася тихо, щоб не розбудити доньку. Назар, який стояв поруч, теж усміхнувся. Колись він не знав цієї фрази про молоток, а тепер розумів не лише її зміст, а й ціну.
Вони сиділи в палаті втрьох, і час став м’яким. Назар поправляв ковдру Мар’яні, Галина Остапівна заколисувала онуку, а за вікном лікарняного корпусу проходили люди, їхали машини, звичайний день займався звичайними справами. Усередині ж усе було новим. Навіть тиша звучала інакше.
— Вона схожа на тебе, — сказав Назар.
— Поки що вона схожа на маленького сердитого дідка, — втомлено всміхнулася Мар’яна.
Мати підвела погляд.
— Нічого. Характер у нашій родині ніколи не був зайвим.
Вони розсміялися. Мар’яна відчула втому, важку й солодку, як після довгої дороги, наприкінці якої справді виявився дім. Їй хотілося спати, але вона боялася заплющити очі й пропустити щось важливе: рух маленької руки, погляд матері, Назара біля вікна, світло на підвіконні.
За годину Назар отримав повідомлення від Софії Павлівни: вони з Віктором Мироновичем стоять унизу й питають, чи можна піднятися. Мар’яна подивилася на матір. Та кивнула відразу, без вагань.
— Нехай ідуть. Дитина не повинна чекати, поки дорослі остаточно порозумнішають…
