Гайдук подивився на нього.
— Ви свідок?
— Так. Я бачив і чув достатньо. Ця компанія кілька годин тримала вагон у страху. Вони пили, хамили, знущалися з провідниці. Якби цей пасажир не втрутився, усе закінчилося б страшно.
Він кивнув у бік Марка і з зусиллям додав:
— Він один зробив те, що мали зробити ми всі.
Після цих слів чоловік в окулярах ніби постарів. Він сказав правду не лише про бандитів, а й про себе, і це виявилося важче, ніж він очікував. На кілька секунд він знову відчув нічну нерухомість власного тіла, ковдру біля підборіддя, заплющені очі й чужий крик, який дозволив собі не почути. Тепер відступати було неможливо. Якщо знову промовчить, уже ніколи не зможе спокійно дивитися в дзеркало.
Ці слова відкрили шлюз. Молодий хлопець із початку вагона зняв навушники й ступив у прохід.
— Я підтверджую. Вони всю ніч творили свавілля.
Батько сімейства встав поруч із дружиною.
— Запишіть мої свідчення. Цей здоровань тримав дівчину силою. Пасажир її захистив. Ніякої бійки не було, він просто знешкодив нападника.
Літня жінка, яка сиділа під Марком, теж заговорила спочатку пошепки, потім голосніше. Інші підхопили. Вагон, який уночі боявся дихати, тепер навперебій розповідав правду — з полегшенням, зі злістю на бандитів і з пізнім соромом за своє мовчання. Лось озирався, як загнаний звір. Його вигадана роль жертви розсипалася на очах.
Ярина слухала ці голоси й відчувала нове тремтіння — уже не від страху, а від запізнілого полегшення. Уночі їй здавалося, що весь вагон складається зі спин. Тепер ці спини розверталися обличчями. Це не скасовувало пережитого, не стирало приниження, але повертало їй одну важливу річ: розуміння, що правда все-таки може прозвучати вголос, нехай і пізно.
Гайдук підняв руку, зупиняючи галас.
— Спокійно. Свідчення візьмемо в усіх.
Він підійшов до Марка. Той допив чай, акуратно поставив склянку на столик і підняв очі. У цих очах не було ні виклику, ні страху. Тільки спокій людини, яка зробила необхідне й не збирається виправдовуватися.
— Документи, — сказав Гайдук. — І попрошу піднятися.
Марко встав неквапливо. Він не був вищим за старшого наряду, але здавалося, навколо одразу стало менше місця. Рука Гайдука за звичкою лягла ближче до кобури. Не через погрозу — із професійного інстинкту. Людина, здатна за секунди зупинити стокілограмового здорованя, не буває звичайною.
Марко дістав із внутрішньої кишені потерту шкіряну обкладинку і простягнув документи. Гайдук відкрив документ, звірив фотографію, перегорнув сторінку. Під обкладинкою лежала маленька стара книжечка. Не нова, не блискуча, але від неї віяло серйозністю, яку неможливо підробити…
