— Гей, училко! — крикнув голений чолов’яга зі шрамом через щоку і вдарив ногою по хвіртці. — Відчиняй, гості приїхали!
Хвіртка відчинилася одразу. Марко спеціально залишив її незамкненою. Бандити перезирнулися, посміялися й увійшли у двір.
— Дивись, чекає, — сказав другий, рудуватий, із плоским обличчям. — Порозумнішала.
Голений піднявся на ґанок і вдарив балонним ключем по поручнях. Дерево тріснуло.
— Виходь! Папери підпишеш, як тобі звеліли. Або разом із халупою згориш!
Дім мовчав. Не горіла жодна лампа. Трійця стала настороженішою.
— Немає її, чи що? — рудий дістав ліхтарик. — Давай двері ламати. Заодно подивимося, чим живе.
Вони піднялися на сходинки. Голений заніс ногу, але двері відчинилися самі — тихо, без скрипу. З темряви вийшов Марко. В одній руці в нього був ніж із темним матовим лезом, в іншій — звичайна теслярська сокира. Але страшнішим за зброю був погляд. Він не дивився на них як на людей. Він оцінював загрозу, яку треба прибрати.
Фари били йому в спину, тому обличчя залишалося в тіні, а фігура здавалася більшою. На ґанку пахло димом і свіжорозколотою смолистою тріскою. Бандити звикли, що люди з їхньою появою задкують, виправдовуються, пропонують гроші, кличуть сусідів. Тут перед ними стояла людина, яка навіть не запитала, навіщо вони приїхали. Він уже знав відповідь.
— Ти хто такий? — запитав голений, але голос здригнувся. — Де дівка?
Марко спустився на одну сходинку.
— Я її батько.
Рудий спробував усміхнутися й ступив уперед, дістаючи складаний ніж.
— Слухай, батьку, не лізь. Ми у справі. Донька твоя хазяїну дорогу перейшла. Учора пояснили м’яко, сьогодні пояснимо дохідливіше. Нас троє, ти один.
— Вас не троє, — сказав Марко. — Ви троє людей, які підняли руку на мою доньку. Після цього рахунок змінюється.
Рудий кинувся першим, низько, з ножем уперед. Для дворової бійки він рухався впевнено, але Марко не був учасником дворової бійки. Його корпус ледь змістився. Рука з ножем пішла вбік, і короткий удар руків’ям припав рудому в стегно трохи вище коліна. Він зойкнув і звалився в сніг, випустивши лезо.
Марко міг ударити інакше. Міг закінчити все миттєво й назавжди. Але у дворі стояв дім Лади, за парканом тремтів у темряві Лук’ян, а через кілька вулиць спали діти, яким уранці йти до школи. Йому потрібне було не вбивство, а повідомлення: сюди більше не можна приходити з погрозами.
Голений заревів і замахнувся балонним ключем. Марко пішов під удар так м’яко, ніби заздалегідь знав траєкторію. Метал розітнув повітря, а наступної секунди руків’я ножа врізалося голеному в обличчя. Той відлетів до стовпа навісу, осів у кучугуру, затискаючи ніс.
Третій зрозумів усе раніше за інших. Він розвернувся й кинувся до машини. Марко зробив два довгі кроки, і сокира описала коротку дугу. Не лезом — обухом. Удар між лопаток збив утікача на сніг біля самих дверцят позашляховика.
Марко наступив йому черевиком на спину й нахилився.
— Слухай уважно. Збереш своїх і поїдеш до Руденка. Передаш слово в слово: якщо він іще раз подивиться в бік школи, якщо хоч один лісовоз піде через селище, я прийду. Знайду його де завгодно. За охороною, стінами, чужими спинами. І вирву його справу з корінням. Зрозумів?
Бандит судомно закивав.
— Зрозумів… передам… тільки не вбивай.
— Десять секунд.
Притиснутий схопився, схопив рудого за комір і потягнув до машини. Голений, хитаючись, поліз слідом. За хвилину позашляховик зірвався з місця і зник у темряві. Марко залишився у дворі один. Він витер ніж снігом, прибрав у піхви, підняв сокиру й подивився на ліс. Він не обманював себе: Руденко не відступить від одного попередження. Люди такого складу розуміють не слова, а переважаючу силу. Значить, усе тільки почалося…
