Місцева лікарня пахла хлоркою, старим лінолеумом і кип’яченою білизною. Цей казенний запах був однаковий у сотнях таких установ: втома, бідність, терпіння. Чергова медсестра спробувала зупинити Марка біля поста, пославшись на пізню годину, але, зустрівшись із його поглядом, мовчки відступила й показала на двері в кінці коридору.
Потім вона довго розповідатиме санітарці, що не злякалася, а просто зрозуміла: цю людину безглуздо зупиняти. Він не лаявся, не вимагав, не розмахував документами. Ввічливо запитав номер палати, але в його ввічливості була така невідворотність, що будь-яка інструкція здалася тонким папірцем перед вітром. Медсестра лише тихо попередила:
— Не будіть її різко.
Марко кивнув із вдячністю.
Лада спала на вузькому залізному ліжку. Під сірою ковдрою вона здавалася зовсім худою. На блідому обличчі темнів багряно-синій синець, вилиця була розсічена й заклеєна пластиром, ліва рука лежала поверх ковдри в тугій лангеті. Марко тихо сів поруч на хиткий табурет і довго дивився на доньку.
Перед ним лежала доросла жінка, вчителька, вперта захисниця своєї школи. А бачив він маленьку дівчинку з кісками, яка колись бігла до нього через двір, падала, розбивала коліно й плакала, поки він не дув на ранку. Тоді він міг забрати біль простим батьківським жестом. Зараз біль був іншим.
Лада тихо застогнала уві сні. Вії здригнулися, очі розплющилися. Упізнавши його, вона спробувала всміхнутися.
— Тату… ти приїхав?
— Приїхав, Ладо. Я тут.
Він обережно взяв її здорову руку. Вона була гарячою і слабкою.
— Вони прийшли ввечері, — прошепотіла Лада. — Вимагали, щоб я забрала заяву. Я сказала, що не заберу. А вони…
Голос зірвався. В очах виступили сльози — не лише від болю, а й від приниження, яке виявилося важчим за синці. Вона намагалася триматися перед учнями, директором і тими, хто погрожував їй раніше. Але при батькові ця броня тріснула. Надто довго вона доводила всім, що не боїться, і надто мало в неї було права зізнатися, що боїться.
— Мені страшно, тату. Руденко сказав, що наступного разу вони не будуть просто лякати.
— Тихіше. Більше ніхто до тебе не прийде.
— Тату, не треба, — вона тривожно подивилася на нього. — Я знаю, яким ти був. Але їх багато. У них охорона, гроші, зв’язки, місцева поліція дивиться в інший бік. Я не хочу, щоб тебе вбили через мене. Давай поїдемо. Продамо будинок, повернемося в місто, куди завгодно.
Марко погладив її по волоссю обережно, майже невагомо.
— Ми не будемо тікати. Варто один раз побігти від шакалів — вони все життя гнатимуть тебе, поки не заженуть у кут. Їх треба відучувати від людського м’яса. Спи. Набирайся сил. Я повернуся вранці.
Лада хотіла заперечити, але сил не було. Вона дивилася на батька й бачила в його обличчі кам’яну рішучість, від якої марно відмовляти. У дитинстві ця рішучість забирала його з дому на місяці. Тепер вона мала втримати його поруч. І від цього їй було водночас страшно і спокійно. Якщо Марко сказав, що ніхто не прийде, він зробить усе, щоб ці слова стали правдою…
