Пасажири вдавали, що нічого не помічають, аж поки у вагоні не прокинувся незнайомець, якого краще було не чіпати

Share

Він поцілував її в неушкоджену щоку і вийшов у коридор. Біля вікна зупинився, дістав телефон, вийняв сім-карту й переламав її навпіл. Зв’язок, дзвінки, відстеження, випадкові розмови — усе зайве. Він переходив у той режим, у якому колись прожив надто багато років.

У цей час на території закритого мисливського господарства за високим парканом панувало інше життя. Там світилися вікна великого рубленого будинку, в каміні тріщали поліна, стіни були обвішані шкурами звірів і дорогою зброєю. Господар цього місця, Дем’ян Руденко, сидів у шкіряному кріслі з келихом міцного напою. Гладкий, широколиций, із важким поглядом людини, яка давно звикла, що перед нею прогинаються.

Перед ним стояли двоє побитих людей. Рудого вже відвезли до пригодованого лікаря зашивати ногу. Голений говорив насилу, бо обличчя розпухло й губи не слухалися.

— Дем’яне Артемовичу… ми приїхали, як веліли. А там цей… батько її. З темряви вийшов. Ми навіть зрозуміти не встигли. Рудого склав одразу, мені обличчя розбив. Сказав передати: якщо ще один лісовоз піде через селище, він прийде за вами.

Руденко повільно наливався багряним кольором. Потім жбурнув келих у камін. Скло дзенькнуло, бризки спалахнули на вугіллі.

— Який ще батько? — заревів він. — Ви троє від одного старого втекли? Я вас для чого тримаю?

Двері відчинилися без стуку. Увійшов Пилип Середа, начальник охорони Руденка. Сухий, жилавий, із риб’ячими очима й шрамом біля підборіддя. У минулому — силовик, вигнаний за жорстокість, у сьогоденні — людина, яка вирішувала для Руденка найбрудніші питання.

— Я перевірив його, — сказав Середа. — Марко Данилович Климчук. Щойно приїхав із великого міста. У відставці.

Середа поклав на стіл роздрукований аркуш, але більша частина рядків була порожньою або закритою службовими позначками. Це дратувало його сильніше за будь-яку детальну біографію. Подробиці можна вивчити, слабкі місця використати, звички прорахувати. Порожнеча означала, що хтось давно й ретельно подбав, щоб чужі очі не знали зайвого. Такі порожнечі майже завжди небезпечні.

— І що? — зло повернувся до нього Руденко. — Чому мої люди скиглять через пенсіонера?

— Тому що він не простий пенсіонер. По базах порожньо. Доступ закрито. Таке буває в людей із серйозних підрозділів. Судячи з того, як він розібрав цих, підготовка вища.

У кімнаті стало тихо. Руденко опустився в крісло, барабанячи пальцями по підлокітнику.

— Що пропонуєш? Вибачитися?

Середа усміхнувся холодно.

— Він один. Хай би яким професіоналом він був, він один у чужому селищі. У нього донька в лікарні, будинок біля лісу. Якщо ми це проковтнемо, завтра нас перестануть боятися. А страх — усе, на чому тримається ваш порядок.

Руденко довго дивився у вогонь. Обережність боролася з люттю і жадібністю. Перемогла звичка тиснути.

— Бери людей. Найкращих. Сьогодні ж. Будинок спалити. Його прибрати. Тихо, без слідів.

— Зробимо, — кивнув Середа.

В його очах з’явився азарт. Він давно не зустрічав супротивника, який міг би бути вартий полювання…