Руденко, залишившись біля каміна, налив собі новий келих, але рука здригнулася, і рідина хлюпнула на пальці. Він злився не тільки на побитих людей і зухвалість приїжджого. Його лякало, що страх уперше за багато років опинився не в тих, до кого він звик його відправляти. Він прогнав це почуття й змусив себе думати про інше: вранці треба показати всім, хто тут господар. Саме тому Середа мав повернутися з перемогою.
Марко повернувся до будинку пізньої ночі. Всередину він не пішов. Дім — це стіни, вікна, двері, передбачувані лінії вогню. Той, хто чекає нападу в будинку, часто сам віддає супротивнику перевагу. Марко віддавав перевагу лісу.
У дровітні він знайшов стару маскувальну накидку, залишену під час переїзду: вицвілі клапті тканини перетворювали фігуру людини на безформний кущ. Поверх светра одягнув розвантажувальний жилет. Перевірив уміст: кілька димових шашок, потужний ліхтар зі спалахами, моток міцної нитки, ніж. Вогнепальної зброї не було, але вночі, в густому лісі, на короткій дистанції вона не завжди вирішує результат.
Він працював швидко й безшумно. Ділянка прилягала до лісу. Старий паркан не був перешкодою, зате давав межі. На головній хвіртці Марко натягнув тонку нитку біля самої землі, а до іншого кінця прив’язав під піддашком в’язку порожніх бляшанок. Старий спосіб, простий і надійний: крок — і все подвір’я почує. Другу таку нитку він простягнув у сліпій зоні за лазнею.
Потім знеструмив ділянку, викрутивши пробки в щитку на стовпі. Будинок занурився в темряву остаточно. Марко пішов за паркан, у сосновий підлісок, вибрав місце між двома товстими стовбурами, звідки проглядався весь двір, і завмер. Дихання стало повільним. Серце билося рідко. Він перестав бути людиною на снігу — став частиною темного лісу.
У такі хвилини поверталися старі навички без спогадів. Не було облич загиблих, далеких відряджень, наказів. Тільки холод під колінами, смола на корі, напрямок вітру, відстань до хвіртки, час, потрібний людині, щоб дістати зброю з-під куртки. Марко не думав про помсту. Помста гаряча й часто дурна. Він думав про захист, а захист вимагає терпіння.
Чекати довелося недовго. Близько другої ночі з боку селища долинув низький гул моторів. Фари не вмикали. З темряви виринули три позашляховики й зупинилися метрів за п’ятдесят від будинку. Двері відчинялися тихо. Люди виходили без сміху і крику. Дванадцять чоловік. Це були не ті дворові бики, що приїжджали ввечері. Ці розуміли, що йдуть на небезпечну справу.
Вони рухалися стримано, але не без страху. У машині їм уже встигли розповісти про рудого з пробитою ногою, про голеного з розбитим обличчям, про фразу, передану Руденку. Хтось уважав, що розповідь перебільшена. Хтось надто живо уявляв, як одна людина може зробити таке в темному дворі. Середа заборонив розмови, і мовчання тільки посилювало напругу.
Для більшості ця поїздка мала стати звичайною роботою: оточити будинок, витягнути господаря, залякати, залишити попіл замість житла. Так вони робили не раз, змінювалися тільки адреси та прізвища. Але сьогодні у звичній схемі з’явилася невідома величина. Одна людина вже порушила порядок, за яким сильні приїжджають до слабких…
