— Виходь! — крикнув він у темряву, піднявши руки долонями назовні. — Годі. Ми йдемо.
З-за лазні відокремилася темна фігура. Марко зняв із плечей маскувальну накидку, і клаптева безформна тінь знову стала людиною. Він підійшов неквапливо, без збройової метушні, немов не щойно пройшов через озброєну групу, а вийшов перевірити, чи не згасла у дворі лампа. Обличчя залишалося спокійним, дихання рівним. Тільки на рукаві темніла мокра смуга від снігу й диму.
Середа ковтнув слину. Він звик дивитися на людей зверху вниз — не зростом, не званням, а тією холодною перевагою, яку дає влада над чужим болем. Зараз перевага зникла. Перед ним стояла людина, для якої загроза була не приводом кричати, а робочою величиною.
— Хто ти такий? — видавив начальник охорони. Питання прозвучало глухо, майже не як виклик, а як спроба зрозуміти, де він припустився помилки.
— Той, хто просив передати твоєму хазяїну, щоб він дав селищу спокій, — відповів Марко. — Мабуть, передали погано.
Середа смикнувся тієї самої миті, коли Марко зробив крок. Старий професійний рефлекс спрацював, але запізнився на частку секунди. Пальці Марка зімкнулися на його горлі, інший удар припав під ребра. Повітря вийшло із Середи рваним хрипом. Він осів у сніг, намагаючись утримати обличчя, але обличчя вже спотворив біль.
— Слухай уважно, — сказав Марко тихо. — Піднімеш своїх, повантажиш у ту машину, що ще залишилася, і поїдеш назад.
Середа сплюнув на сніг кров і хрипко розсміявся. Сміх вийшов поганий, зламаний, але в ньому ще трималося звичне нахабство.
— Думаєш, цим усе скінчиться? Руденко підніме всіх. Поліцію, чиновників, братву, охорону. Тебе разом із донькою тут закопають так, що й сліду не знайдуть.
Марко подивився на нього зверху вниз. Ні злості, ні торжества в цьому погляді не було. Від того Середі стало ще холодніше.
— Ти знову не зрозумів, — вимовив Марко. — Це не ви мені жити не дасте. Це я вам дихати не дозволю.
Він підняв зброю Середи, перевірив магазин звичним коротким рухом і закинув ремінь на плече. Потім знайшов у кишені одного з тих, хто лежав, ключі від позашляховика, що залишився. Середа стежив за кожним його жестом і поступово розумів: чоловік не лякає. Він просто скорочує шлях між обіцянкою та дією. Усе, що сталося біля будинку, було не спалахом старечої люті й навіть не тільки захистом двору. Це було розчищення дороги до того, хто віддавав накази.
Мотор заревів, фари прорізали дим, сніг і розкидані по двору тіні. Марко розвернув машину, виїхав через перекошену хвіртку і пішов лісовою дорогою до закритого мисливського господарства, де Руденко тримав своє маленьке царство. До бази було близько півгодини. Він вів швидко, але рівно. Люті всередині не було: лють сліпить і змушує помилятися. Була задача — зупинити джерело загрози раніше, ніж те пошле нових людей до Лади, до школи, до тих будинків, де вчора ще ховалися за фіранками.
Марко розумів, що закон мав прийти раніше за нього. Мали спрацювати скарги Лади, перевірки, підписи батьків, совість посадовців, страх покарання в тих, хто брав чужі гроші. Але кожен механізм десь застряг, забився брудом, виявився змащений чужими зв’язками і звичкою відвертатися. Він не збирався ставати судом. Він хотів зробити так, щоб до суду нарешті дійшов той, хто надто довго вважав себе недосяжним.
Високий кам’яний паркан виріс із темряви раптово. По кутах били прожектори, камери стежили за дорогою, біля кованих воріт чергував охоронець. Усе тут було влаштовано так, щоб приїжджі почувалися маленькими ще до розмови з господарем: глухі стіни, важкі стулки, будка, колючі тіні від ялин, рівне світло на під’їзді.
Марко не натиснув на гальмо. Позашляховик набирав швидкість, мотор ревів, важка морда машини мчала просто на ворота. Охоронець, упізнавши машину начальника охорони, спочатку ступив назустріч і підняв руку, ніби збирався ліниво відкрити проїзд. Потім зрозумів, що машина не сповільнюється. Його обличчя змінилося миттєво. Він устиг кинутися в кучугуру останньої секунди.
Удар розколов нічну тишу. Стулки воріт вигнулися, зірвалися з петель, будку труснуло так, що в ній вилетіло скло. Машина протягла понівечене залізо по двору й зупинилася біля ґанку великого будинку. Подушки безпеки з хлопком ударили Марка в груди, але він одразу ж розрізав ремінь, плечем вибив заклинені двері й вибрався назовні…
