Із темряви до ніг групи викотився металевий циліндр. Зашипів, випускаючи густий білий дим. Через секунду з іншого боку з’явився другий. Двір швидко заволокло щільною пеленою. Ліхтарі стали марними — їхнє світло впиралося в білу стіну.
— Спина до спини! — кричав Середа. — Коло тримати!
Але люди кашляли, лаялися, губили одне одного. Вони звикли лякати, ламати, приїжджати натовпом до тих, хто не може відповісти. Вони не звикли бути здобиччю. А тепер саме це й сталося.
Середа ще утримував себе. Він був досвідченішим за інших і розумів, що проти них працює не випадковий одинак, а людина, яка підготувала двір як поле. Але навіть йому заважала злість. Його дратували бляшанки, дим, темний ліс, сама думка, що якийсь відставник змусив його людей задкувати й кашляти. Він хотів побачити супротивника, зловити поглядом, повернути бій у звичні правила. Марко не збирався дарувати йому такої розкоші.
Марко рухався в диму майже беззвучно. Він не бачив краще за інших очима, але йому вистачало слуху: важке дихання, скрип снігу під черевиком, брязкіт затвора, коротка панічна лайка. Він висмикував людей із країв групи, як витягують гнилі дошки з паркану.
Один бойовик відчув залізну хватку на комірі й не встиг зойкнути — його ривком потягло в білу пелену. Удар у живіт склав його навпіл, підсічка кинула обличчям у сніг. Інший вистрілив на шерех, але чиясь рука перехопила ствол, викрутила зброю, і приклад його ж рушниці важко опустився йому на потилицю.
— Де він? — волав хтось. — Куди стріляти?
— Не паліть, своїх покладете! — зривався Середа.
Його голос тонув у кашлі та стогонах. Марко не вбивав. Він виводив із ладу — швидко, жорстко, остаточно на цю ніч. Ключиця, коліно, зап’ястя, дихання, рівновага. Це був не бій у звичному сенсі, а холодна робота людини, яка точно знає, скільки сили потрібно, щоб зупинити, і де розташована межа, за яку поки не треба переходити.
Кожен його удар був відповіддю на конкретну загрозу. Рушниця — прибрати руки. Ніж — позбавити рівноваги. Спроба піднятися — погасити дихання. Ті, хто прийшов натовпом палити чужий дім, раптом опинилися поодинці в білій сліпоті, де їхня сила, кількість і зброя перестали складатися в перевагу.
Хтось кинув зброю і побіг до машин. Із диму назустріч виросла тінь; удар коліном в обличчя обірвав біг. Ще один, втративши напрямок, урізався в паркан і впав, отримавши короткий удар під ребра. Дим почав рідшати тільки тоді, коли все вже закінчилося.
Середа стояв посеред двору один. Дихав важко, ствол його зброї ходив ходором. Навколо, корчачись на снігу, лежали його найкращі люди. Двоє водіїв біля машин побачили це й обрали найрозумніший шлях: мотори заревіли, два позашляховики зірвалися з місця і зникли в бік траси.
Середа повільно опустив зброю. Він зрозумів, що програв. Не тому, що був слабким, а тому, що опинився на чужій території проти людини, для якої ніч, ліс і страх супротивника були звичними інструментами…
