Роман ділив із дружиною ліжко рідко. Він незмінно засмикував штори й гасив світло, пояснюючи, що так йому зручніше. Невдовзі зникла й показна делікатність: чоловік почав відкрито навіювати Оксані, що за кожну хвилину його уваги вона має бути вдячною.
— Хто ще захоче жінку, яку навіть цілувати неприємно? — кидав він, добре знаючи, куди вдарити найболючіше.
Оксана ковтала образу й не сперечалася. Вона сама поступово повірила, ніби Роман зробив великодушний вчинок, коли погодився з нею одружитися. За це уявне благодіяння жінка намагалася звільнити його від будь-яких домашніх клопотів.
Чоловік жив у квартирі наче постоялець, якого належало обслуговувати. Він не мив за собою тарілку, не виносив сміття й не допомагав із прибиранням, а Оксана, хоч би як утомлювалася, подавала йому їжу й підтримувала довкола бездоганний лад. Через пів року після весілля Роман втратив роботу.
Сім’ю треба було утримувати, і Оксана попросилася прибиральницею до сусіднього офісу. Закінчивши день у бухгалтерії, вона переходила до іншої будівлі, мила кабінети, коридори й туалети. На основній роботі ніхто не знав про її підробіток, а в другому офісі вона з’являлася після відходу працівників і нікому не заважала.
Роман тим часом удавав діяльні пошуки. Він щодня читав газету й уважно переглядав оголошення наприкінці, але щоразу виявляв, що підхожих посад немає. Кілька разів він навіть телефонував роботодавцям, однак до співбесід так і не дійшло.
Оксана поверталася після двох змін, готувала вечерю й прибирала квартиру, поки чоловік міркував про те, що погоджуватися на першу-ліпшу роботу нижче його гідності. Її заробітку ледве вистачало на спільні потреби, але Роман не відчував ані провини, ані незручності. Йому значно цікавіше було вигадувати, як проводити вільні дні поза домом…
