Знайшла номер. Розблокувала. Набрала.
Він відповів гудків через п’ять.
— Слухаю.
— Андрію Вікторовичу. Це Наталя.
Пауза. Не ображена — просто пауза людини, яка не чекала дзвінка.
— Наталю. Добрий вечір, Наталю.
— Я вам винна одне. Я тоді біля «Опари» була неправа в головному. Я вирішила, що ви мене використали. Ви мене не використали. Ви дали візитівку, бо могли дати. Я на вас накричала і вас заблокувала. Пробачте мені, будь ласка.
Він помовчав.
— Наталю. Я теж маю вам сказати. Я тоді в купе про неї не сказав. Міг сказати у двох реченнях — не сказав. Я собі це пояснив турботою про вас, але пояснення було для мене, не для вас. Я теж прошу пробачити.
— Прийняла.
— І я.
— Як ваші справи? — спитала вона, бо треба було ще щось сказати, щоб розмова не закінчилася на цьому.
— Працюю. Їжджу потягом. Іноді сідаю в купе й думаю, що якби хтось залишив на полиці зошит… — Він не договорив.
Вона почула в його голосі усмішку — коротку, втомлену.
— До побачення, Андрію Вікторовичу.
— До побачення, Наталю.
Більше того вечора вони не розмовляли. Але номер у телефоні вона розблокувала остаточно — не на один дзвінок, а назавжди. Осінь минула в цеху.
На початку зими всі 12 десертів стояли в карті. Невдовзі Олена підписала з нею новий контракт, уже без слова «випробувальний», уже як із су-шефом-кондитером, із надбавкою і з правом ставити свій підпис під технологічними картами. Того ж дня Наталя внесла перший внесок за однокімнатну квартиру за дві зупинки від ресторану — маленьку, з вікнами у двір, із крихітною кухнею, де вміщалися тільки стіл на двох і плита.
Ключі їй видали ближче до кінця місяця. По діда вона поїхала сама потягом, як колись. Тільки тепер без коробки на колінах і без зошита.
Дід спершу відмовився. Потім сказав: «На новосілля приїду, назад повернуся». Наталя не сперечалася.
Знала: якщо приїде, побачить, посидить за столом, назад поїде не відразу. Вона зустріла його на вокзалі вранці в день новосілля. Він вийшов із вагона у своїй сірій куртці, з тією самою непокритою сивою головою, і в руках у нього була полотняна сумка.
У сумці — банка меду, кульок житнього борошна власного помелу й загорнутий у рушник круглий коровай, який він учора вперше за кілька років спік сам у маленькій печі.
— На новосілля, — сказав він, віддаючи. — І на стіл…
