Ольга вийшла в коридор. Дивилася на нього і не впізнавала сама. У неї не було злості. Тільки втома.
— Ти навіщо заходив додому вранці? — тихо запитала вона.
Артем моргнув, але швидко взяв себе в руки.
— Я? Я йшов на роботу.
Ольга дістала телефон і ввімкнула запис. Не весь, шматочок. Там був голос Артема: «Вона завжди як годинник». І про підпис: «Я натренував».
Артем зблід. Усмішка зникла.
— Ти мене записувала? — прошипів він.
— Я чула все, — відповіла Ольга. — І я вже подала заяву.
Ніна стояла поруч. Руки схрещені. Очі спокійні. Це була не погроза, але підтримка.
Артем зробив крок уперед, ніби хотів щось сказати, але потім раптом зупинився.
— Олю, ти не так зрозуміла… — почав він і тут же запнувся.
Ольга подивилася на нього і раптом ясно зрозуміла: людина, яка любить, не починає з «ти не так зрозуміла», коли її ловлять на підробці підпису.
— Йди, — сказала вона. — І більше сюди не приходь. Усі розмови через юриста.
Артем подивився на Ніну, потім на Ольгу. У його погляді промайнуло щось зле.
— Думаєш, ти розумна? — процідив він. — Думаєш, тебе хтось захистить?
— Я захистила себе сама, — спокійно сказала Ольга. — Йди.
Він пішов. Але Ольга ще довго стояла, слухаючи, як його кроки стихли на сходах.
Минуло кілька днів. Ольга жила в Ніни, ходила на роботу, намагалася триматися, не розповідаючи зайвого. Вона знала: головне зараз — не розплескати себе по емоціях, а дійти до кінця.
Одного вечора їй зателефонували з поліції.
— Ольга Сергіївна?
