— Я намагався! — він підвищив голос. — Скільки разів я пропонував тобі з’їздити куди-небудь, провести вихідні удвох? Ти завжди була зайнята: роботою, проектами, дедлайнами…
— Не смій! — я тицьнула його пальцем у груди. — Не смій перекладати провину на мене! Я працювала, щоб ми могли жити нормально. Щоб виплачувати іпотеку, яку ти, між іншим, майже не тягнув. Поки ти грав у свої комп’ютерні ігри і відпочивав від стресу, я гарувала як проклята!
— Я знаю, і я вдячний…
— Замовкни! Мені плювати на твою вдячність! — голос зірвався на крик. Кілька перехожих озирнулися, але мені було все одно. — Ти зрадив мене. З моєю сестрою. У моєму домі. На моїх простирадлах. І тепер ще намагаєшся виправдатися тим, що я мало тобі приділяла уваги?
Він мовчав, дивлячись у землю. По його щоці скотилася сльоза.
— Пробач мені, — прошепотів він. — Пробач, будь ласка. Я закінчив із Катею. Назавжди. Я хочу повернути нашу сім’ю. Хочу все виправити.
— Закінчив? — я розсміялася істерично. — Коли саме? Вчора? Коли я вас застукала? Чи сьогодні вранці, коли зрозумів, що залишився без квартири?
— Це несправедливо…
— Несправедливо? — я схопила його за куртку. — Ти хочеш поговорити про справедливість? Добре. Завтра мій адвокат подає на розлучення. Ти не отримаєш ні копійки з продажу квартири. З’їжджай куди хочеш: до батьків, до друзів, до Катьки. Мені все одно. Але в мій дім ти більше не ввійдеш. Ніколи.
Я відштовхнула його і попрямувала до під’їзду.
— Лено… — він гукнув мене. — Будь ласка, не треба так. Давай спробуємо ще раз. Сходимо до психолога, попрацюємо над стосунками…
Я обернулася на порозі.
— Знаєш, що найприкріше? Я б могла пробачити зраду. Якби це була незнайома жінка, випадковий зв’язок. Але ти вибрав Катю. Мою сестру. Людину, яку я любила понад усе на світі. І це я не пробачу. Ніколи.
Піднявшись у квартиру, я замкнула двері на всі замки і притулилася до них спиною, важко дихаючи. Руки тряслися так сильно, що пакет із продуктами випав на підлогу. Йогурт викотився і покотився коридором. Я дивилася на нього відсторонено, не в силах змусити себе підняти. Розмова з Андрієм вичавила з мене всі сили.
Його сльози, його виправдання, його жалюгідні спроби звалити провину на нашу зайнятість — усе це викликало тільки огиду. Невже я правда прожила з цією людиною вісім років? Невже я його кохала? Телефон завібрував. Повідомлення від Віки: «Як зустріч з адвокатом? Ти в порядку?»
Я набрала відповідь: «Нормально. Подаємо на розлучення завтра. Андрій чатував біля під’їзду, намагався виправдатися».
Відповідь прийшла моментально: «Яке нахабство! Хочеш, приїду? Вино, морозиво, серіали…»
Вперше за два дні я посміхнулася.
«Дякую, але не сьогодні. Мені потрібно побути одній. Переварити все це».
«Розумію. Але якщо що — дзвони в будь-який час. Навіть уночі».
Я подякувала їй і відклала телефон. Підняла пакет, прибрала продукти в холодильник. Увімкнула чайник, дістала кухоль. Все механічно, на автопілоті. Мозок відмовлявся думати, відчувати, аналізувати. Просто виконував базові функції: дихати, ходити, випити чаю.
Сіла біля вікна з гарячим кухлем у руках. За склом згущувалися сутінки. Десь там, унизу, напевно, все ще стояв Андрій. Курив, сподівався, що я передумаю і впущу його назад. Не дочекається. Я згадала наше весілля. Білу сукню, яку ми вибирали з мамою за півроку до її смерті.
Вона так і не встигла побачити мене в ній — померла за три місяці до торжества. Я одягла її, стоячи перед дзеркалом одна. І плакала. Катя обіймала мене, говорила, що мама дивиться з небес і пишається мною. А через сім років ця ж Катя зрадила мене з моїм чоловіком. Як же сліпа я була. Як наївна і дурна.
Телефон знову ожив — дзвінок з невідомого. Я вже хотіла скинути, але щось змусило мене відповісти.
— Алло?
— Лено, це я, — голос Каті. Зірваний, заплаканий. — Не кидай слухавку, будь ласка. У тебе тридцять секунд. Я розумію, що ти мене ненавидиш. Розумію, що не заслуговую прощення. Але я повинна тобі сказати… Я вагітна.
Світ перевернувся. Кухоль випав з рук, розбився об підлогу. Гарячий чай розлився по ламінату, але я навіть не поворухнулася.
— Що?
— Я на восьмому тижні. Зробила тест сьогодні вранці. Лено, я не знаю, що робити.
— Від кого? — мій голос звучав як з-під води.
Повисла довга пауза.
— Від Андрія. Звісно, від Андрія. У мене нікого більше не було.
Вагітна. Моя сестра вагітна від мого чоловіка. Я заплющила очі, намагаючись впоратися з нудотою, що підступала.
— І що ти хочеш від мене почути? Привітання?
— Я хочу… Я не знаю… — вона схлипнула. — Мені страшно, Лено. Мені всього двадцять чотири, я ще вчуся, у мене немає грошей, немає роботи. Андрій каже, що одружиться зі мною, але я не впевнена…
— Стоп, — я перебила її. — Він уже знає?
— Так. Я сказала йому годину тому. Він був у шоці, але потім сказав, що візьме відповідальність. Що ми будемо разом ростити дитину.
Отже, коли Андрій стояв переді мною півгодини тому і клявся в коханні, благав дати другий шанс… Він уже знав. Знав, що Катя вагітна. І все одно брехав мені в очі.
— Чудово, — я розсміялася. — Просто чудово. Живіть разом, народжуйте дітей, будьте щасливі. Тільки без мене.
— Лено…
— Я сказала: без мене! Ви обидва мертві для мене. Розумієш? Я не хочу знати ні про твою вагітність, ні про твою дитину, ні про твоє життя з Андрієм. Для мене вас більше не існує.
Я кинула слухавку і жбурнула телефон у стіну. Він ударився, тріснув екран, впав на підлогу. Мені було все одно. Вагітна. Дитина. У них буде дитина. А я вісім років відкладала вагітність. Заради роботи, заради кар’єри, заради грошей на цю чортову квартиру.
Я не пам’ятаю, як провела ту ніч. Пам’ятаю тільки, що сиділа на підлозі в калюжі остиглого чаю, серед осколків розбитого кухля, і дивилася в одну точку. Не плакала — сліз більше не було. Просто сиділа, обхопивши коліна руками, намагаючись усвідомити нову реальність.
Катя вагітна від Андрія. Вони будуть батьками. У моєї сестри буде дитина від мого чоловіка. Ця думка крутилася в голові, як заїжджена платівка, і з кожним повторенням ставала все більш абсурдною і болючою водночас.
Я згадала, як три роки тому сама зробила тест на вагітність. Дві смужки. Пам’ятаю це відчуття радості, змішаної зі страхом. Побігла до Андрія на роботу, не дочекавшись вечора, увірвалася в офіс і показала тест прямо при його колегах. Він обійняв мене, підняв на руки, закружляв.
Усі плескали, вітали. А через тиждень стався викидень. Ранній термін, сказали лікарі. Таке буває. Спробуйте ще. Я лежала в лікарні і плакала, а Андрій тримав мене за руку і обіцяв, що все буде добре, що у нас обов’язково вийде.
Після того випадку я боялася вагітніти знову. Відкладала, вигадувала відмовки. Спочатку треба стабілізувати фінансове становище. Потім отримати підвищення. Потім закінчити важливий проект. А потім стало просто ніколи про це думати. І ось тепер Катя, моя молодша легковажна сестричка, яка не може втримати жодного хлопця довше трьох місяців, яка досі живе на мою фінансову допомогу, вагітна.
Від мого чоловіка. Від людини, з якою я планувала завести дітей. Життя — той ще жартівник. Коли за вікном почало світати, я нарешті піднялася з підлоги. Прибрала осколки, витерла чай. Підняла телефон — екран тріснув павутинкою, але працював. Дванадцять пропущених від Каті, п’ять від Андрія. Видалила всі повідомлення, не читаючи.
Прийняла душ. Одяглася. Подивилася на себе в дзеркало: опухле обличчя, червоні очі, синці під ними. Замазала консилером як могла, але виглядала я все одно жахливо. Гаразд. Неважливо. О восьмій ранку зателефонувала Ірина Сергіївна.
— Доброго ранку. З’явилися нові обставини, — мій голос звучав на диво твердо. — Моя сестра вагітна від мого чоловіка.
— Це якось впливає на справу?
