— Не знаю, чи хочу я свободи, — сказав він нарешті. — Або просто боюся, що упускаю щось важливе. Що життя проходить повз, а я застряг у рутині.
— Життя не проходить повз. — Юля взяла його за руку. — Життя — це і є рутина. Приготувати сніданок. Відвезти дітей до школи. Поцілувати на ніч. Усе це і є життя, Борисе. Не пригоди, не пристрасть, а прості, звичайні дні. І якщо ти не знаходиш у цьому щастя, то проблема не в мені. І не в Крістіні. Проблема в тобі.
Борис стиснув її руку у відповідь, і Юля відчула, як тремтять його пальці. Вони сиділи на лавці, оточені сутінками, що густішали, і вперше за довгі роки говорили не про дітей, не про рахунки, не про побутові дрібниці, а про себе. Про те, що насправді відбувалося між ними весь цей час.
— Коли я зустрів Крістіну, — почав Борис повільно, добираючи слова, — я раптом відчув себе знову 20-річним. Пам’ятаєш, яким я був тоді? Сповненим планів, мріяв відкрити свою справу, подорожувати, писати. А зараз що? Менеджер у чужій компанії, іпотека на 20 років, єдина подорож — поїздка на море раз на рік.
— Ти шкодуєш, що одружився зі мною? — запитала Юля прямо. — Що в нас народилися діти?
— Ні, — він похитав головою. — Господи, ні. Просто… Десь дорогою я втратив себе. Перестав бути Борисом і став тільки татом, чоловіком, годувальником. І іноді я дивлюся в дзеркало і не впізнаю людину, яка дивиться у відповідь.
Юля зрозуміла. Вона розуміла це почуття краще, ніж він міг припустити. Тому що сама проходила через те саме. Коли народився Максим, а потім Катя, вона розчинилася в материнстві, як цукор у гарячому чаї. Перестала бути Юлею і стала просто мамою. І тільки зараз, на порозі краху шлюбу, почала згадувати, ким була раніше.
— Знаєш, що найстрашніше? — сказала вона, дивлячись на темну гладь озера. — Що я теж загубилася. Теж не знаю, хто я без ролі дружини й матері. І мені теж страшно, що життя проходить повз. Але різниця між нами в тому, що я не шукала порятунку в чужих обіймах.
— Це несправедливо, — Борис повернувся до неї. — Я не спав із Крістіною. Навіть не цілував її.
— Але хотів, — Юля подивилася йому в очі. — Хотів, Борисе. І це в якомусь сенсі гірше. Тому що фізична зрада — це слабкість моменту. А емоційна — це свідомий вибір. Ти обирав ділитися з нею тим, що повинен був ділити зі мною.
Борис відпустив її руку, встав, пройшовся вздовж берега. Ліхтарі вздовж алеї запалилися один за одним, огортаючи парк м’яким жовтим світлом. Десь далеко грав вуличний музикант — сумна мелодія на гітарі, яка напрочуд точно пасувала цьому моменту.
— Що нам робити? — запитав він, зупинившись і дивлячись на Юлю. — Я не хочу втрачати сім’ю. Не хочу, щоб діти росли без батька. Але й не хочу вдавати, що все нормально, коли це не так.
— Тоді давай не будемо вдавати. — Юля встала, підійшла до нього. — Давай визнаємо, що наш шлюб хворий. Що ми обоє нещасні, кожен по-своєму. І спробуємо почати заново.
— Як? — у його голосі пролунала надія, крихка й невпевнена.
— Чесно. — Юля взяла його за руки, зазирнула в очі. — Ти розкажеш мені про свої страхи, мрії, про те, чого тобі не вистачає. А я розкажу тобі. І ми спробуємо знайти спосіб бути не тільки батьками, а й людьми. Окремими людьми зі своїми інтересами, бажаннями. А потім, можливо, знову знайдемо одне одного.
— А якщо не знайдемо?
— Тоді розлучимося, — просто сказала Юля. — Але, принаймні, чесно. Не через зради і брехню, а по-дорослому. Заради себе і заради дітей.
Борис мовчав, перетравлюючи її слова. Юля бачила, як працює його мозок, зважуючи, аналізуючи. Він завжди був таким — ґрунтовним, обережним, боявся зробити неправильний крок.
— Добре, — сказав він нарешті. — Давай спробуємо. Але я не обіцяю, що вийде.
— І я не обіцяю, — погодилася Юля. — Але ми повинні спробувати. Хоча б заради Максима і Каті.
Вони обійнялися — ніяково, скуто, як обіймаються незнайомці, а не люди, що прожили разом 14 років. Але в цих обіймах була якась нова чесність, що звільняла від необхідності прикидатися.
Додому вони повернулися разом. Борис узяв свою сумку з машини й зайшов у квартиру. Діти вибігли зустрічати його з криками радості. Катя повисла на шиї, Максим стримано кивнув, але в очах плескалося полегшення. Віра Петрівна визирнула з кухні, окинула їх оцінювальним поглядом і, здається, залишилася задоволена побаченим.
— Тато залишиться? — шепнула Катя, не відпускаючи батька.
— Залишиться, — підтвердила Юля. — Ми всі залишимося разом…
