За тиждень Олена повернулася до школи, де викладала вже два десятиліття. Колеги зустрічали її з цікавістю, однак розпитувань уникали. Лише заступниця директора Галина Андріївна відвела її вбік і тихо сказала, що за потреби допоможе чим завгодно.
Олена подякувала й звично відповіла, що впорається. Сильною вона себе не почувалася. Усередині була порожнеча, як у здутої кулі. Вона пояснювала учням правила, перевіряла зошити й проводила уроки майже автоматично, а ввечері поверталася до матері.
Вони пили чай і дивилися телевізор. Валентина Степанівна не вимагала відвертості й не намагалася пришвидшити зцілення. Вона просто була поруч, і доньці потрібно було саме це.
На восьмий день Олег зателефонував, щоб обговорити розлучення. Хоча Олена чекала цього слова, всередині все одно щось здригнулося. Воно означало не чергову сварку й не паузу, а справжній кінець двадцятитрирічного шлюбу.
Олег запропонував зустрітися наступного дня з юристом у службі реєстрації, бо належало вирішити питання дому, автомобіля й рахунків. Олена одразу відмовилася від поділу. Дім був оформлений на чоловіка, машина належала йому, заощадження вона теж не збиралася вимагати. Їй хотілося піти без суду, торгу й ще однієї війни.
Вона розуміла, що за роки шлюбу вклала в цей дім не менше сил і коштів, ніж Олег: обирала меблі, стежила за ремонтом, ростила там доньку, віддала на розвиток його компанії гроші від проданої квартири. Але думка про довгі зустрічі з юристами, взаємні претензії й підрахунок кожної покупки викликала фізичну втому. Олена не вважала свій внесок незначним — просто свобода зараз була потрібніша за компенсацію. Їй хотілося зачинити двері один раз, а не повертатися до них місяцями заради кожної речі.
— Але ти прожила тут двадцять три роки, — розгублено нагадав він. — Відмовитися від усього несправедливо.
— Мені не потрібна справедливість, яку ти вирішив запропонувати лише тепер. Мені потрібен спокій. Підготуй папери, я підпишу.
Після кількох секунд мовчання Олег погодився все оформити сам. Олена завершила розмову й подивилася на матір, яка вдавала, ніби уважно стежить за передачею. Та чула кожне слово.
Валентина Степанівна схвалила рішення: майно може приносити брудні суперечки, а спокій неможливо оцінити грошима. Олена нагадала, що залишається в сорок чотири роки з однією вчительською зарплатою. Мати всміхнулася й сказала, що сама живе на пенсію, а вдвох вони точно не пропадуть.
Олена поклала голову їй на плече, як у дитинстві. Вона спитала, про що Валентина Степанівна шкодує найбільше. Та назвала три речі: що не пішла від Миколи, коли могла; що не попередила доньку про Олега наполегливіше; що дозволила гордості відібрати в них сім років.
— Але жаль нічого не виправляє, — додала мати. — Минуле нам уже не підкоряється. Зате ще можна обрати майбутнє.
Олена боялася, що надто стара для нового початку. Валентина Степанівна різко заперечила: сорок чотири — не кінець, а середина, попереду може виявитися не менше прожитого. Важливо лише вирішити, чи будуть ці роки віддані життю, чи безкінечному жалю.
У цю мить Дарина попросила дозволу приїхати й написала, що мусить розповісти дещо важливе. За годину вона вже сиділа на тісній кухні з чашкою чаю й мала виснажений вигляд: під очима залягли тіні, обличчя осунулося.
Донька почала з прохання не сердитися. Розбираючи папери покійної Лариси Петрівни в пошуках заповіту, вона випадково виявила стару теку з вицвілим написом «Особисте». У ній зберігалися листи й фотографії, що стосувалися життя Олега до знайомства з Оленою.
На одному знімку дев’ятнадцятирічний Олег тримав немовля поруч із незнайомою молодою жінкою. На іншому та сама дівчинка, уже п’яти чи шести років, стояла в шкільній формі з білими бантами. На звороті вицвілим чорнилом було написано: «Кристина. Перший клас».
Олена відчула, що власний голос став хрипким і чужим.
— Хто ці люди?
Дарина не знала. Вона принесла теку саме заради відповіді. Валентина Степанівна підійшла до столу, глянула на фотографію й раптом сказала, що на знімку Оксана і старша донька Олега. Лариса Петрівна колись розповіла їй про дитину ще до весілля молодих…
