Кристині тепер було двадцять шість. Де вона живе, ким працює, чи має власну сім’ю — Олена припускала, що Олег не знає. Але той тихо сказав, що спостерігав за донькою здалеку.
Оксана померла від тяжкої хвороби вісім років тому. Кристині тоді виповнилося вісімнадцять, і вона залишилася сама. Олег збирався зв’язатися з нею, запропонувати допомогу, пояснитися, однак злякався ненависті в її очах і знову нічого не зробив.
Він підійшов до вікна. По шибці безперервно стікала вода, а в кімнаті відбивалася чорна листопадова ніч. За всі роки шлюбу Олена жодного разу не бачила Олега, що плаче.
— Я все життя був боягузом. Покинув Оксану, бо боявся матері. Зраджував тобі, бо боявся втратити відчуття, що мене ще можуть бажати. Не прийшов до Кристини після смерті її мами, бо не витримав би її погляду. Тепер матері немає, ти йдеш, а старша донька, можливо, навіть не знає, чи я живий.
Олена приїхала по повну правду й отримала її, але полегшення не відчула. Нове знання стало ще одним тягарем.
— Чому ти не розповів до весілля?
— Ти погодилася б стати моєю дружиною, якби знала про покинуту дитину?
Олена уявила себе двадцятиоднорічною, закоханою й довірливою. Вона не могла чесно сказати, яке рішення ухвалила б тоді.
— Можливо, погодилася б. Можливо, ні. Але обирати мала я. Ти позбавив мене цього права, як потім відбирав довіру, час і можливість розуміти власне життя.
Олег попросив пробачення, одразу визнавши, що слова надто малі для завданої шкоди. Вони стали поруч біля вікна — двоє людей, які прожили разом майже чверть століття й так і не стали близькими.
Олена сказала, що поки не здатна його пробачити. Можливо, це колись зміниться, але зараз їй потрібно остаточно піти. Перед дверима вона дала єдину пораду: знайти Кристину, поки для ще однієї розмови не стало надто пізно.
Олег кивнув, не обертаючись. Вона забрала теку, одягла вологе пальто й попрощалася. Чоловік залишився нагорі сходів, а зачинені двері поставили між ними межу.
Під холодним дощем Олена спершу пішла пішки. Десь жила двадцятишестирічна Кристина, сирота при живому батькові. У Дарини була сестра, про існування якої ніхто не сказав, і поки одна дівчинка росла в любові й достатку, інша вчилася обходитися без батьківської руки. Ця несправедливість не давала спокійно дихати.
Дарина написала, що хвилюється. Олена відповіла: чоловік усе пояснив, історія виявилася довгою, вранці вони поговорять. Потім прибрала телефон і продовжила йти, ніби кожен крок міг віддалити її від уламків колишнього життя.
До материного дому пішки було не дістатися, і на перехресті Олена все ж викликала машину. Водій спитав адресу. Вона вимовила слово «додому» і вперше за багато років точно знала, яке місце має на увазі.
Валентина Степанівна чекала на кухні. Побачивши мокру, змерзлу доньку з червоними очима, вона мовчки обійняла її й попросила пробачення за своє мовчання. Олена відповіла, що розуміє: мати хотіла вберегти, але вийшло лише примножити брехню.
Вони просиділи до світанку. Олена розповіла про Оксану, Кристину й зізнання Олега. Валентина Степанівна витирала сльози й жаліла дівчину, якій довелося рости спершу без батька, а потім і без матері. Жити без померлого з батьків тяжко, але знати, що інший перебуває поруч і свідомо тебе покинув, здавалося їй ще гіршим.
Олена вірила, що тепер Олег усе-таки відшукає доньку: більше йому не було чого ховати й майже нічого втрачати. Але несподівано вона сама захотіла знайти Кристину — не заради колишнього чоловіка, а заради Дарини. Сестри мали право дізнатися одна про одну.
Мати попередила, що таке знайомство може ще сильніше все заплутати. Олена погодилася, тому спершу збиралася поговорити з Дариною й залишити остаточний вибір за нею. За вікном поволі світлішало; сірий світанок відсував ніч і приносив ще один день, у якому їм належало вирішити, чи готові вони відчинити наступні двері…
