Марта зачинила хвіртку й засунула важкий металевий засув. Звук вийшов глухий, остаточний, ніби не просто двері зачинилися, а цілий чужий порядок залишився зовні. Вона повернулася до чоловіка.
Назар стояв на ґанку й глибоко вдихав вечірнє повітря. Після крику, вихлопу й родинного шуму двір здавався майже неправдоподібно тихим. Біля мангала догорали вуглини, від землі тягло сирістю, на підвіконні знову спокійно стояла розсада — та сама, з якої вранці почався скандал…
— Чаю будеш? — спитала Марта буденно, струшуючи з рукава невидиму пилинку.
— Буду, — відповів Назар.
І усміхнувся. Не втомлено, не примирливо, як зазвичай, а широко й по-справжньому. Так, ніби вперше за весь день дозволив собі не тримати спину перед чужими словами.
— Там, здається, половина качки залишилася, — додав він. — І ковбасу вони не всю забрали.
Марта теж усміхнулася. У цій усмішці було і полегшення, і втома, і тиха перемога господині, яка нарешті перестала вибачатися за власну працю. Дім залишався їхнім домом. Господарство — їхнім господарством. Ковбаса — їхньою ковбасою. Вечір ставав прохолодним і чистим, ніби повітря промили після довгої задухи.
А головне — в найближчій окрузі не було жодного директорки, начальника чи важливого міського порадника, який міг би пояснити їм, як неправильно вони живуть.
