Раїса Данилівна стояла у дворі, розгублено переводячи погляд з однієї дитини на іншу. Її красивий, роками відполірований міф про щасливу й успішну сім’ю розсипався просто на доглянутій доріжці. У ньому не залишилося ні урочистості, ні поваги, ні вдячності — тільки шум моторів, чужий поспіх і образа, якій раптом не стало на кого командно махнути рукою.
— Богданчику, Мирославочко, зачекайте! — закричала вона, шкутильгаючи слідом за дітьми. — А я? Ви ж мене довезете? Ви обіцяли на вихідні мене до себе взяти!
Богдан уже застрибнув у свій позашляховик і завів мотор. Скло опустилося рівно настільки, щоб його голос долетів до матері.
— Мамо, зараз не до тебе. Валерія засмутилася. Місця немає. Дійдеш сама, тут недалеко.
Машина заревла, виплюнула з-під коліс брудні бризки на паркан і рвонула вулицею, петляючи між калюжами. Мирослава нарешті висмикнула підбор і сіла в другий автомобіль, навіть вікна не відчинила. За кілька секунд від двох важливих машин залишилися сизий вихлоп, запах паленої гуми й розчавлений лопух на узбіччі.
Раїса Данилівна залишилася сама посеред вулиці. Вона дивилася вслід тим, кого щойно називала своєю опорою, і ніби не могла зрозуміти, чому ця опора поїхала, не озирнувшись. Плечі її опустилися. Обличчя, ще недавно червоне від гніву, стало сірим і здивованим.
Сусідська хвіртка рипнула. Із-за паркану висунулася Віра Горобець із порожнім кухлем у руці — напевно, вже вигадала легенду про сіль, цукор або раптову спрагу.
— Що, Раїсо? — голосно спитала вона, не приховуючи задоволення. — Еліта відчалила? А для тебе місця в кареті не знайшлося? Нічого, у тебе ж молодший син тут невдаха, пішки проведе.
Раїса Данилівна не відповіла. Уперше за багато років у неї не знайшлося ні наказу, ні скарги, ні образливої фрази. Вона тільки розвернулася й повільно пішла узбіччям до свого старого будиночка, сутулячись сильніше, ніж зазвичай…
