Матвій знизав плечима. Денис відвів погляд. Гліб завагався на секунду, але заговорив.
— Ми до ладу не пам’ятаємо, — прошепотів він. — Тільки машину вночі, а потім усе.
Зінаїда Петрівна відчула озноб. Це була не повна розповідь, а уривок. А в уривках, коли чогось не вистачає, зазвичай ховають важке. Вона не стала наполягати. Не хотіла витягувати біль силою.
— Гаразд, — сказала вона. — Сьогодні поїли, а завтра, якщо хочете, приходьте знову. Але з однією умовою.
Троє напружилися, ніби боялися плати.
— Якою? — запитав Денис.
Зінаїда Петрівна подивилася на них твердо.
— Не красти, — сказала вона. — Ні від голоду, ні від злості. Якщо я вам даю, ви мене поважаєте і себе поважаєте.
Матвій швидко кивнув.
— Ми не крадемо, — сказав він.
Денис стиснув губи.
— Іноді звинувачують, хоча ми ні до чого, — пробурмотів він.
Зінаїда Петрівна зрозуміла. На вулиці провину роздають по обличчю й одягу.
— Тут не так, — сказала вона. — Тут говорять правду.
Діти замовкли. І тут, коли Гліб рушив, щоб злізти з табуретки, з-під коміра сорочки щось здалося. Тонкий ланцюжок, брудний від пилу, з маленьким кулоном. Зінаїда Петрівна ледь помітила. Але помітила. Це був металевий кулон. Простий, дуже характерної форми: три крапки, з’єднані як дивна конюшина або три зірки разом.
Зінаїда Петрівна завмерла. Цей символ вона бачила раніше. Не на вулиці, а в місці, яке не в’язалося з безпритульною дитиною.
— Гей, — сказала вона м’яко. — Це підвіска. Звідки вона в тебе?
Гліб інстинктивно притиснув руку до грудей, захищаючи.
— Моя, — сказав він із недовірою. — Вона в мене була ще раніше.
Зінаїда Петрівна ковтнула.
— Раніше, ніж ти опинився на вулиці?
Гліб кивнув. Матвій і Денис присунулися, ніби кулон був чимось священним.
— У нас у всіх трьох такі, — сказав Матвій, відтягуючи комір сорочки і показуючи свій.
Денис зробив те ж саме. Три кулони були однаковими. Зінаїда Петрівна відчула, як серце вдарило сильніше. Це було незвично. Це не було куплено на ринку. Це був символ когось, у кого були гроші, або сім’я, або місця, де замовляють однакові речі для трьох однакових дітей.
Зінаїда Петрівна знову подивилася на символ, і щось у її пам’яті ворухнулося, як скрипнуті двері. Вона згадала стару новину, багато років тому, оголошення, приклеєне на стовпі біля ринку. Троє однакових дітей, зневірена сім’я, номер телефону, напис «Винагорода» і маленький логотип у кутку. Ті самі три зірки.
Зінаїда Петрівна відчула, як кров відливає до пальців.
— Що таке? — запитав Денис, бачачи її серйозне обличчя.
Зінаїда Петрівна ковтнула, намагаючись їх не налякати.
— Нічого, синку, — сказала вона, але голос не зовсім слухався. — Просто цей символ, він не з вулиці.
Гліб стиснув кулон.
— Не знаю, — сказав він. — Знаю тільки, що, коли його торкаюся, згадую голос, який співає.
Матвій втупився в землю.
— І запах, — прошепотів він, — наче дороге мило.
Денис насупився.
— А я пам’ятаю великі ворота, — сказав він тихо. — Високі, металеві.
Зінаїда Петрівна похолола. Ворота, дороге мило, співучий голос. Це не міст, це дім. Зінаїда Петрівна озирнулася, ніби хтось міг підслуховувати. Вулиця була звичайною, але всередині вона вже не була спокійною, бо зрозуміла те, чого ніхто не бачив. У цих дітей був не тільки голод, у них була історія. І якщо хтось шукав їх із винагородою і логотипом, значить, хтось хотів, щоб їх ніхто не знайшов.
Зінаїда Петрівна глибоко вдихнула, нахилилася до них і стишила голос.
— Слухайте мене уважно, — сказала вона. — Сьогодні ви не йдете під міст. Сьогодні залишитеся поруч зі мною. І не тому, що я хочу, а тому, що відчуваю: хтось може хотіти, щоб ви були далеко.
Троє подивилися на неї злякано.
— Хто? — запитав Гліб.
