«Піду перевдягнуся, приміряю», — прошепотіла вона, дбайливо забираючи коробку. Ніхто з них не знав, що розбитою ґрунтівкою до села вже мчить уживана іномарка, везучи з собою людину, готову стерти це щастя на порох заради власного порятунку. Розпечене повітря глухо било у прочинене вікно машини.
Богдан раз у раз витира́в вологі долоні об тканину світлих штанів, залишаючи на них неохайні темні розводи. Рієлтор, сухорлявий чоловік у м’ятій сорочці, впевнено крутив кермо, спритно об’їжджаючи рідкісні вибоїни. «Кажу тобі, Богдане, ціни в селі за останні п’ять років злетіли до немислимих висот!» — мовив попутник, перекрикуючи шум зустрічного вітру.
«Там зараз справжня золота жила. Жителі столиці й обласні чиновники — усі туди на вихідні пруть. Екотуризм, свіже повітря, річка. Якщо ділянка велика й біля води, ми її за лічені дні з молотка пустимо. Навіть із ветхою будівлею». Богдан жадібно ловив кожне слово.
У його запаленій уяві стара материнська хата вже перетворилася на товсті пачки хрустких банкнот, здатні заткнути рота зневажливому тестеві й повернути повагу примхливої дружини. Він уявляв похилений паркан, город, зарослий пекучою кропивою, і облуплену фарбу на лиштвах. Найімовірніше, Галини Степанівни давно немає серед живих, а та вокзальна кримінальниця, Оксана, розтягла рештки майна й утекла.
План здавався бездоганним. Земля за документами належала матері, але як єдиний спадкоємець він швидко вступить у права. Машина звернула з широкого шосе.
Богдан інстинктивно вчепився в ручку дверцят, очікуючи звичної тряски на розбитій ґрунтівці, яку пам’ятав із дитинства. Але колеса м’яко зашурхотіли по рівному, свіжоукладеному асфальту. Обабіч замість непролазного бур’яну тягнулися акуратно викошені трав’яні газони.
Богдан насупився. Тривожний холодний протяг заворушився десь під ребрами. Іномарка повільно в’їхала на єдину вулицю села.
У ніс ударив густий, дурманний запах квітучої липи, змішаний із теплим ароматом топленого молока й гарячої деревини. Жодних похилених сараїв і гнилих парканів. Уздовж дороги стояли добротні будинки зі свіжими дахами з металочерепиці.
Біля багатьох воріт блищали боками дорогі позашляховики.
— Нам який номер потрібен? — діловито спитав рієлтор, скидаючи швидкість.
— Будинок вісімнадцять, — невпевнено пробурмотів Богдан. Голос його зрадницьки здригнувся. — Біля старої тополі.
Машина плавно загальмувала. Пил із-під коліс повільно осів на гладеньке каміння мощеного майданчика. Богдан подивився у вікно, і подих із хрипом застряг у його пересохлому горлі.
Там, де в його спогадах тулилася сіра вбога хатина, височіла простора садиба. Масивний паркан із мореного дуба на кам’яному фундаменті надійно приховував внутрішнє подвір’я. Над широкими гостинно розчахнутими кованими воротами висіла важка різьблена вивіска.
«Гостинний двір у Галини та Оксани». За огорожею виднілася висока цегляна труба пекарні, з якої в безхмарне небо піднімався легкий димок, розносячи довкола одурманливий запах кориці, печених яблук і здобного тіста. Далі, ближче до річки, крізь густу зелень проглядали світлі зруби гостьових будиночків.
«Помилка». Богдан судомно смикнув ручку дверцят, вивалюючись у щільну літню спеку. Підошви його туфель ударилися об рівну тротуарну плитку.
«Це чужа адреса. Я переплутав». Рієлтор вийшов слідом, присвиснувши від захвату.
«Яка ж помилка? Он табличка на розі. Будинок 18». «Слухай, якщо це твій спадок, то ти зірвав джекпот. Це ж готовий прибутковий бізнес. Тут рахунок на десятки мільйонів піде». — «Мільйонів».
Це слово вдарило Богдана по вухах дзвінким набатом. У скронях застукала кров. Жадібність миттю витіснила розгубленість.
Він відштовхнув ковану стулку воріт і рішуче ступив у двір. Простір усередині вражав доглянутістю. Доріжки були відсипані дрібним білим гравієм.
Уздовж них тягнулися пишні клумби з яскравими флоксами й гортензіями. На широкій дерев’яній веранді, заставленій плетеними кріслами, сиділи ошатні люди, неквапом попиваючи чай із самоварів. Богдан ішов напролом, не помічаючи здивованих поглядів постояльців.
Повітря здавалося надто щільним, кожен вдих обпікав легені. Назустріч йому з ґанку цегляної будівлі спускалася жінка. Богдан зупинився як укопаний, не вірячи власним очам.
Це була Галина Степанівна. Але від тієї згорбленої, жалюгідної старенької в заношеній пуховій хустці не лишилося й сліду. Вона тримала спину рівно, з дивовижною шляхетністю несучи свою сивину, акуратно зібрану в гарний вузол на потилиці.
На ній була сукня з щільного бордового льону, що вигідно підкреслювала статну фігуру. На грудях тьмяно поблискувало велике бурштинове намисто. Обличчя вкрила рівна засмага, а в очах світилася та глибока, розмірена впевненість, якою володіють люди, що знайшли своє справжнє місце в житті.
Вона спускалася легко, без звичного човгання, тримаючи в руках стос свіжих лляних серветок. Побачивши чоловіка у світлому костюмі, що застиг посеред двору, Галина Степанівна зупинилася. Її руки ледь помітно здригнулися, серветки мало не вислизнули з пальців.
Усмішка повільно зійшла з її вуст, змінившись виразом крижаного, непроникного спокою. «Мамо…» Голос Богдана прозвучав жалюгідно, тонко, мов скрип іржавої завіси. У цю мить із широких дверей пекарні вийшла друга жінка — Оксана.
На ній була та сама світла лляна сукня з ручним мереживом, яку вранці привіз Микола. Тканина струменіла по стрункій постаті, окреслюючи м’які лінії плечей. Густе темне волосся, колись сплутане й тьмяне, тепер важкою блискучою хвилею спадало на спину.
Вона сміялася, озираючись до когось невидимого всередині приміщення, але, почувши голос Богдана, різко замовкла. Погляд Оксани миттю потяжчав, набуваючи тієї самої колючої жорсткості, яку вона принесла з собою з колонії п’ять років тому. Із глибини пекарні, витираючи величезні руки об рушник, ступив Микола.
Мостобудівник височів над жінками масивною, непорушною скелею. Помітивши Богдана, він не сказав ані слова, лише повільно поклав рушник на підвіконня, усім своїм виглядом показуючи готовність захищати цю територію від будь-якого вторгнення. Рієлтор підійшов ззаду, діловито оглядаючи будівлі.
«Добрий день, господарі», — голосно почав він, дістаючи зі шкіряної теки планшет із документами. «Ми щодо оцінки земельної ділянки й об’єктів нерухомості. Богдан Андрійович має намір виставити цю територію на продаж».
Слова зависли в спекотному повітрі, мов краплі отруйної кислоти. Бджоли й далі гули над гортензіями. На веранді дзенькнула порцелянова чашка об блюдце.
Богдан зробив невпевнений крок уперед. Його погляд судомно бігав від доглянутої матері до преображеної Оксани, від нових цегляних стін до багатих гостьових будиночків. «Мамо!» Він спробував надати голосу оксамитової, участливої інтонації, але виходила лише фальшива, жалюгідна патока.
«Я приїхав владнати формальності. Ти не хвилюйся, я підберу тобі чудову палату в приватному пансіонаті. Найкращу, з усіма зручностями. А ці…» Він зневажливо кивнув у бік Оксани й Миколи. «Ці люди можуть збирати свої речі. Я даю їм добу. Завтра тут будуть покупці». Галина Степанівна повільно, з гідністю, передала стос серветок Оксані. Вона не відвела очей.
У її погляді не було ні страху, ні колишньої відчайдушної материнської любові. Там була лише бездонна, випалена порожнеча, яку Богдан викопав власними руками того дня, коли залишив її помирати поруч із чужою кримінальницею. Сонце нещадно пекло, розжарюючи світлу тротуарну плитку двору.
Повітря густішало від запаху квітучої липи й гарячої цегли. Галина Степанівна стояла на верхній сходинці ґанку, височіючи над сином, мов висічена зі світлого каменю скульптура. Вітер злегка ворушив поділ її щільної бордової сукні.
«Палату, кажеш, підбереш?» Голос старенької прозвучав рівно, без жодної ноти тремтіння, але ця моторошна крижана тиша змусила Богдана відступити. «А хто тобі сказав, Богдане, що я потребую твоїх палат? Я при своєму розумі, на своїх ногах і стою на своїй власній землі». Богдан нервово смикнув комір сорочки.
Ґудзик тихо тріснув, відірвався й покотився сірим камінням. Рієлтор, відчувши недобре, розсудливо відступив на кілька кроків до рятівної тіні старої тополі, притискаючи до грудей шкіряну теку. «Мамо, давай без цих сільських драм».
Богдан спробував перейти в наступ, хоча його голос зрадницьки зривався на вереск. «Я твій єдиний син, прямий спадкоємець. Ця земля по праву моя, а ці… ці пройдисвіти просто втерлися тобі в довіру, щоб відхопити майно. Я викличу поліцію, я вижену їх звідси». Оксана повільно спустилася сходами, стаючи поруч із Галиною Степанівною. Лляне мереживо її нової сукні м’яко шаруділо при кожному кроці.
Вона більше не боялася цього холеного, жалюгідного чоловіка в м’ятому костюмі. П’ять років тому вона була зламаною й наляканою тінню, але тепер за її спиною стояла справжня сім’я. «Викликати нікого не потрібно», — промовила Оксана.
Її низький грудний голос звучав абсолютно спокійно. «Нотаріус уже тут. Михайле Івановичу, підійдіть, будь ласка…»
