Галина Степанівна стояла, неприродно притиснувши праву руку до грудей у ділянці грудини. Її рот був напіввідкритий, вона хапала повітря дрібними частими ковтками, мов риба, викинута на берег. Шкіра миттю набула відтінку старого пергаменту, губи посиніли.
Біль ударив стареньку під лопатку розпеченим залізним прутом. Подих перехопило жорстким клубком. Кімната нахилилася, мідний маятник ходиків розплився перед очима каламутною плямою.
Вона почала повільно осідати на підлогу, просто в розсипаний цукор і скляні уламки. «Галино Степанівно!» Оксана кинулася до неї, відштовхнувши вбік табурет. Меблі з гуркотом відлетіли до зрубної стіни.
Вона підхопила тіло, що осідало, не давши старенькій вдаритися головою об край розпеченої плити. М’язи Оксани напружилися до межі. У ніс ударив різкий запах поту й серцевої катастрофи, що насувалася.
Паніка, липка й холодна, піднялася з найглибших закутків пам’яті. Так само раптово падали люди тоді, в її минулому, отруєні токсинами. Але зараз не можна було піддаватися паніці.
«Лежіть, не рухайтеся!» — скомандувала Оксана. Її голос, досі тихий і невпевнений, зазвучав твердо. Вона обережно поклала жінку на підлогу, підсунувши під голову зім’ятий лляний рушник.
«Пече всередині», — прохрипіла Галина, зминаючи пальцями тканину сукні на грудях. «Повітря». — «Де ліки? Де аптечка?» Оксана гарячково шарила поглядом по полицях, шухлядах, шафках.
Старенька слабо смикнула підборіддям у бік старого серванта у вітальні. Оксана рвонула туди, розчахнула скляні дверцята. Серед кришталевих келихів і стосів старих листів лежала потерта картонна коробка з-під взуття, набита блістерами й скляними бульбашками.
Вона висипала вміст просто на килим. Пальці тремтіли, насилу видавлюючи крихітну білу таблетку нітрогліцерину з фольги. Повернувшись на кухню, вона опустилася навколішки просто в уламки банки.
Гостре скло вп’ялося крізь тканину штанів у шкіру, але Оксана навіть не скривилася. «Відкрийте рот. Під язик. Отак». Вона просунула таблетку за пересохлі губи старенької. «Дихайте. Повільно. Вдих. Видих. Я з вами. Я нікуди не піду». Галина Степанівна слухняно розсмоктала ліки.
Повіки її були щільно заплющені. Оксана сиділа поруч на підлозі, міцно тримаючи суху, холодну долоню старенької у своїх загрубілих руках. Цокання ходиків здавалося оглушливим.
Хвилини розтягнулися в безкінечність. Час тягнувся густою патокою. Оксана відчувала спиною протяг, що тягнув з-під вхідних дверей.
Під коліном противно нило від порізу скляним уламком. Суха долоня Галини Степанівни в її руках повільно теплішала. Дихання старенької з уривчастого, свистячого хрипу поступово перетворювалося на рівні глибокі вдихи.
Синява навколо стоншених губ почала відступати. Галина прочинила повіки. У її вицвілих очах плескався глухий жах людини, яка раптом зазирнула за край власного існування.
«Відпустило», — прошелестіла вона, намагаючись слабо спертися на лікоть. «Лежіть, рано ще». Оксана м’яко, але непохитно натиснула старенькій на плече, утримуючи її на підлозі.
Раптом ніздрі вловили їдку домішку. У густий аромат здоби вплелася тривожна нота паленого цукру й пригорілого тіста. «Пироги».
Оксана рвучко підвелася на ноги, ледь не послизнувшись на розсипаній пудрі. Вона схопила товсті суконні прихватки, розчахнула дверцята розпеченої духовки. Жар обпік обличчя, вибиваючи з очей сльози.
Важке чавунне деко з брязкотом опустилося на дерев’яну підставку. Краї яблучних рулетів устигли потемніти, перетворившись на жорстку скоринку, але середина лишилася рум’яною. Галина Степанівна спостерігала за нею з підлоги.
У її погляді проступало дивне, болісне здивування. «Не пішла». Її голос прозвучав ледь чутно.
Оксана обернулася, витираючи сажу з чола тильним боком долоні. «А мала?» Вона підійшла ближче, опустилася навпочіпки й простягнула руки, допомагаючи господині підвестися. «Опріться на мене. Ходімо в кімнату, на дошках лежати не діло». Вона практично несла худеньке, невагоме тіло старенької на собі. Обережно поклавши Галину на пружинний диван, оббитий жорстким гобеленом, Оксана накрила її важким вовняним пледом.
Старенька дивилася в стелю. По її зморшкуватій щоці повільно сповзла єдина сльоза, гублячись у сивому волоссі. Фізичний біль відступив, залишивши по собі зяючу душевну порожнечу.
Богдан, її плоть і кров, прислав цю похмуру, прибиту життям жінку як ката. Він чекав телеграми з поганими новинами. А кат виявився єдиною, хто подав склянку води й кинувся по ліки.
«Навіщо ти мене витягла, доню?» — тихо спитала Галина в порожнечу кімнати. «Я ж стара руїна, віджила своє. Синові заважаю, стою впоперек дороги зі своїм домом».
Оксана присіла на край дивана. Матрац жалібно рипнув під її вагою. Вона дивилася на свої руки, загрубілі, з уїдливим тюремним брудом, що в’ївся в пори й не брався жодним милом.
«Бо я знаю, як це», — повільно промовила Оксана. Слова давалися важко, ніби вона витягала їх із самого горла залізними кліщами. «Коли той, за кого ти готовий віддати життя, спокійно дивиться, як тебе нищать».
«Руслан, мій колишній чоловік. Він оформив на мене документи, усю свою брудну справу, усі свої махінації з продуктами. А коли люди полягали на лікарняні ліжка, він у суді встав і сказав, що нічого не знає, що це я заради наживи труїла людей».
Галина повернула голову, її дихання стало рівнішим. «І ти сіла?» — «Сіла». Оксана ковтнула сухий клубок. «П’ять років від дзвінка до дзвінка. А він квартиру продав, гроші забрав і щез. Зрада, Галино Степанівно. Вона всюди однаково пахне. Що в суді, що тут, у селі». У кімнаті зависла важка, густа тиша. Вона більше не була ворожою.
Це було мовчання двох людей, які стоять на попелищі власних надій. Відлуння болю Галини озвалося в Оксані, а застаріла рана Оксани знайшла розуміння в очах старої жінки. «Пробач мені», — раптом промовила старенька, намагаючись дотягнутися до руки Оксани.
Пальці Галини були крижаними. «Я ж учора, як Богданчик поїхав, грішним ділом подумала, подумала, що ти вночі мене подушкою придушиш, за житлоплощу. Господи, прости стару дурепу».
Оксана криво всміхнулася, губи здригнулися, складаючись у подобу усмішки, першої за дуже довгий час. Вона обережно стиснула простягнуту руку. «Я не вбиваю, Галино Степанівно, я печу. Пироги в нас, щоправда, трохи підгоріли, але їсти можна». Старенька тихо, надтріснуто засміялася. Сміх перейшов у кашель, але напруга, що висіла в домі від учорашнього вечора, луснула, як натягнута струна.
«Ну, раз печеш, значить, не пропадемо». Галина щільніше закуталася в плед. «Іди, зріж пригоріле ножем, завари свіжого чаю. Жити будемо, Оксано. На зло всім будемо жити». Оксана кивнула, підводячись із дивана.
Уперше за нескінченно довгі п’ять років вона відчула дивне, забуте відчуття. Підлога під ногами більше не хиталася. Вона пішла на кухню, щоб змісти уламки й заварити чай…
